Лелече. Так називається наше село. Його єдина вулиця простяглася вздовж узлісся Чорного бору, а з протилежного боку двори упираються в болото. Щоправда, болота як та­кого вже немає. Висушили його кілька років тому. Тепер на цьому місці овочі вирощують.

     Час від часу до нас спеціалісти-меліоратори навідуються, нещодавно навіть професор приїздив. Довго полями ходив із колгоспним начальством, м'яв навіщось ґрунт у руках, загля­дав у дренажні труби, придивлявся до води в каналах...

     Обідав Сисой Олександрович, так звали професора, у нас. Його мій тато, колгоспний агроном, запросив. Зблизька про­фесор видався мені звичайнісінькою людиною. Схожий на­віть на нашого вчителя біології Володимира Петровича. Такий же сухорлявий, розсудливий. За обідом дорослі вели розмову про колгоспні справи, радилися із Сисоєм Олександ­ровичем, як провадити польові роботи, а я тихенько сидів у своїй кімнаті й вслухався в мудрі професорські слова. Під­слуховувати, я знав, негарно, однак тут випадок винятко­вий — коли ще я професора почую!

— А лелеки так до вас і не повернулися? — раптом запитав Сисой Олександрович.

— Тільки й залишилися в назві села, — сумно відповів го­лова колгоспу Михайло Пантелійович. — Напевно, техніки злякалися, як ми болото висушували. Два роки гуркіт стояв невмовкаючий.

— Тепер їх якось принадити треба, — замислився Сисой Олександрович. — Прилаштуйте на деревах колеса, пора уже вздовж крайніх каналів верби посадити — це створюватиме гарний мікроклімат, і вітри не так гулятимуть. А щоб канали не заростали, пустіть білого амура. Дуже корисна риба...

      Навесні за кожним класом закріпили ділянку каналу, і ми посадили верби. Слово «посадили», правда, тут зовсім не під­ходить, правильніше — «повтикали», бо ми справді втикали в землю вербові кілки. Яке ж було наше здивування, коли на тих кілках з'явилися бруньки, а з них невдовзі потяглися на­встріч сонцю ясно-зелені гілочки. Білий амур зробив своє — немовби бритвою позрізав зарості рогози, очерету, болотяної всячини. У каналах стало чисто, навіть дно видно.

     Білого амура не впустили тільки в кар'єр, що біля дороги. Широкий він і глибокий — справжнісіньке тобі озеро. Прав­ління колгоспу віддало його нам — купатися, карасів лови­ти. Петькові навіть набридло їх тягати, і він передав вудочку мені. Досі я ще ніколи не ловив риби, тому й боявся, що не зумію. Та побоювання виявилися марними: тільки встигав наживу міняти. Одне погано — були ті карасі надто дрібні...

     За цим заняттям застав нас голова колгоспу. Я думав, що похвалить (де ще таких майстерних рибалок побачиш!), але Михайло Пантелійович насупився:

— Так, хлопці, не годиться, — промовив, зважуючи на долоні дрібненького карасика. — Дайте їм хоча б трохи підрости. На­ступного року вони вже значно більші будуть. Ось тоді й ловіть!

...Цієї весни ми не могли дочекатися, поки лід з кар'єру зійде. Так уже кортіло до карасиків добратися. Придбали жилку, гачки. Вудлища в кожного й куповані — триколійні, і саморобні — з дубців ліщини наробили. А лід не тане. Така погода видалася: жодного дощу, сонце лише іноді виглядає з-за свинцевих хмар.

     Сьогодні враз потепліло. До школи йшли в сорочках, хоч удома, звичайно, наполягали, щоб без піджаків і за поріг не потикалися. На перерві, як у футбол грали, познімали й со­рочки. Босі м'яч ганяли. Красота! Так до класу не хотілося йти. Та чи від того дзвоника сховаєшся...

     Мав бути урок зоології. Чекаємо Володимира Петровича п'ять хвилин, потім іще п'ять, а він не йде. Петько вже про­позицію подає, щоб на подвір'я виходити, аж тут до класу за­ходить схвильований Володимир Петрович.

— Лелеки прилетіли! — радісно гукає.

— Де? — кидаємося до вікна.

— На болоті, — усміхається вчитель. — Знаєте, де лінія елек­тропередач? Так вони на одному із стовпів гніздо мостять.

— А в село чого ж не летять? — чудується Петько.— Дідусь їм колесо на дереві приготував!

— Ближче до води хочуть! — трохи непевно сказав Воло­димир Петрович.

    Учитель поглянув на годинник, а тоді махнув рукою й по­вів нас до болота. Прихопили ми також кілька біноклів щоб, не лякаючи лелек, здалеку на них подивитися.

     Лелеки вже принесли на вершину стовпа кілька гілок. Це буде основа гнізда — здогадалися ми. Та що це? Подув вітер, і гілки попадали. Лелеки знову поклали їх на вершину стов­па. Вітер знову здув...

— Біда,— пополотнів Володимир Петрович.— Не трима­тимуться ті гілки, надто стовп угорі вузький. Набридне леле­кам така робота, і полетять вони геть. Як бути?

— А може, вони сядуть тоді на наше колесо? — зрадів Петько.

— Думаєш, лелеки раніше не бачили вашого колеса? Їм зверху все видно, та вони чомусь не схотіли гніздитися на ва­шому обійсті! — заперечив товаришеві Гнат Майстренко.

    Володимир Петрович вислухав хлопців, а тоді рішуче про­мовив до Петька:

— Гайда додому, нехай дідусь зніме з дерева те колесо й несе його швиденько сюди, а я попрошу колгоспних електри­ків, щоб вони закріпили колесо на стовпі.

Не минуло й години, як електрик Іван Білька міцно при­крутив колесо до вершини стовпа.

     Лелеки здалеку спостерігали за тією процедурою і, тільки-но люди відійшли від стовпа, змахнули криль­ми й сіли на колесо. Походили по ньому, потупцювали, перевірили, чи надійна буде основа, і почали носити туди гілля.

Володимир Петрович зітхнув із полегшенням:

— Отепер лелеки наші! — І повів нас до школи.

    Про приліт птахів дізналося все село. Багато для того зро­бив Петько. Кожному стрічному повідомляв, на чиєму колесі лелеки гніздо мостять. На птахів хотіли подивитися і великі, і малі. Та не всі розуміли, на жаль, що близько підходити до птахів не можна...

    І ось тоді хлопці із «зеленого патруля» варту виставили.

    Чатували біля колишнього болота весь день.

     Несподівано до села завітав Сисой Олександрович. Довго спостерігав за лелеками.

— Уже й пташенят висиджують! — задоволено сказав.— Повернення лелек — добра ознака. Не спускайте їх з очей, може, допомога яка знадобиться — не проґавте!

     Дуже кортіло дізнатися, скільки яєць лежить у гнізді! Та як туди заглянеш? Якби лелеки змостили гніздо на Петьковому обійсті, то там із сусіднього дерева можна було б під­гледіти. А тут? На стовп не залізеш. Напис на ньому грізний: «Не лізь — уб'є». Ще й череп з кістками навперехрест!

    Та одного разу притягнув Петько велику садову драбину.

— Ану, допоможи, — гукнув мені. — Зараз усі лелечі секре­ти розкриємо! — засміявся.

    Тут Гнат нагодився.

— Злазь, — гнівно вигукнув до Петька, який уже добирався з біноклем до вершини драбини. — Ти шо, не читав у газеті, як один зоолог недавно дозволив репортерові сфотографувати гніздо рідкісного птаха — орлана-мавпоїда? Знаєш, чим усе це скінчилося? Орлиця злякалася й роздавила єдине яйце. А тих орланів настільки мало, що їх до Червоної книги занесли. Хо­чеш, щоб і з нашими лелеками те сталося? Злазь!

     Після від'їзду професора Володимир Петрович поновив чергування біля лелечого гнізда «зеленого патруля». Ми не просто сиділи в кущах, а вели підрахунки й занотовували до щоденника, скільки разів лелеки з гнізда знімаються, з чим додому повертаються...

     Лелеки висиджували яйця поперемінно. Самець частіше сидів удень, а лелечиха — уночі. Та ось вивелися лелеченя­та. Ми одразу їх помітили: трійко біленьких пташенят. Якби не довгі червоненькі дзьобики, нізащо б не подумав, що це діти гарних чорно-білих лелек. Життя в дорослих птахів од­разу змінилося. Вони стали навперемінки літати за кормом не лише для себе, а й для пташенят. То жабу принесуть, то ящірку, то мишу, комах якихось. Лелечата ж виявилися доб­рячими їдцями...

     Цікаво було спостерігати за птахами, якби не спека. З вес­ни жодного дощу. Дихати нічим. Та нам хоч під дерево схо­ватися можна, а як ото лелекам? Стоять бідолашні в гнізді, крила порозпускали, а пташенята в тіні під ними дзьобики розкривають.

    Ми зібралися в кабінеті зоології, де Володимир Петрович переглядав наші спостереження.

— Що ж воно виходить,— стурбовано вчитувався в запи­си. — Пташенята дорослішають, їм треба їсти більше, а за останні три дні батьки принесли до гнізда набагато менше здобичі, аніж раніше. Ходімо до лелек!

    Довго спостерігали в бінокль за птахами. І що помітили: до­сить часто лелеки поверталися додому без їжі для пташенят.

— Жара загнала їхню поживу в такі закутки, звідки її ле­лекам не дістати! — збагнув Володимир Петрович.— Птахам, найперше молодим, загрожує голодна смерть!

— І тоді вже ніколи у Лелечому не буде лелек! — сумно сказав Петько.— Навіщо ж дідусь іще одне колесо на дере­ві причепив? Думали, наступної весни молоді лелеки до нас прилетять...

    Замислився Володимир Петрович, а тоді сказав:

— Виручати треба лелек, адже такої спеки, кажуть, пів­століття не було. Ходімо ловити жаб. Хіба мало їх у каналах, особливо у нашому кар'єрі!

    Жаб ми наловили швидко. Поклали їх поблизу стовпа на відкритому місці й відійшли. Гадали, що лелеки накинуться на їжу, проте вони не виявляли до нашої здобичі аніякісінь­кого інтересу. А жаби швиденько в траву поховалися.

Почали ми радитися, як далі бути. Радимося, а самі в бінок­лі дивимося. Дорослі лелеки, як і раніше, журяться, а малі дзьоби розтуляють, їсти, бідолахи, просять. Не витримало, напевно, батьківське серце — знову подалися лелеки на бо­лото, цього разу до нашого кар'єру. Невдовзі самець приніс у дзьобі... рибу. Снулу, мабуть, знайшов. Мить — і вона зникла у роті найпроворнішого пташеняти.

— Виходить, лелекам риба до вподоби! — зрадів Володи­мир Петрович.— Тільки як її в гніздо доставити?

— А що як знову до електриків звернутися? — подав ідею Гнат.

...Карасі ловилися мляво, однак ми виявили найвищу ри­бальську майстерність (ось коли в пригоді стало спорядження!) й швидко наловили їх піввідра. А тут і Іван Білька прийшов. Набрав риби в кишені спецівки й поліз до гнізда.

     Птахи так охляли, що навіть не заклекотали, побачивши коло себе людину. Тільки й того, що перейшли на протилеж­ний бік. Іван витяг з кишені карасика й майже силоміць усу­нув його в рот найближчому лелечаті. Воно одразу ж його проковтнуло. Так електрик нагодував пташенят, а тоді взяв­ся й за дорослих. Та скільки не манив їх рибою, вони її не брали. Тільки крильми злякано махали.  Зрештою Іван ви­клав рибу в гніздо й почав спускатися вниз.

     Майже місяць годували ми лелек. Дрібну рибу вони хапа­ли цілою, а більшу давали їм шматочками. Невдовзі пішли дощі. Одного разу поліз Іван з кормом до лелек, а вони відмо­вилися його брати. Дорослі лелеки ще й крильми замахали, дзьобами заклацали. Електрик помітив в одного з пташенят жабу й зрозумів, що хотів йому лелека сказати: «Набрид, мовляв, із своєю рибою!»

   Ми й далі спостерігали за лелеками. Голод їм уже не за­грожував. Минав час, і молоді лелеки почали вчитися літати, самостійно шукати здобич...

    А потім лелеки зникли.

— У вирій полетіли, — пояснив нам Володимир Петрович.

— Чи ж повернуться додому? — бідкався Петько.

— Обов'язково повернуться! — заспокоїв його вчитель. — Птахи не забудуть зробленого їм добра...

— Тільки не думай, що молоді лелеки у вас оселяться,— піддражнив приятеля Гнат. — У нас теж колесо на дереві прилаштоване.

    Я промовчав, однак вирішив твердо: нехай і мій тато по­ставить коло хати стовпа, а на ньому колесо приб'є. Може, сучасні лелеки більше стовпи люблять, аніж дерева. А що, хіба не можна спробувати?