Нахвалявся мороз усіх в лісі поморозити. Холодних вітрів, лютих хурделиць накликав. Завивали вітри, ша­леніли хурделиці. Снігом усе замітали. Скрутно, голод­но стало птахам і звірам. Навіть білочка і та зажурилася. Були в неї сякі-такі припаси, та й вийшли. А до весни ще далеченько. «Добре їжачкові, — думає білочка, — добре борсукові й ведмедеві: позасинали у своїх схованках під снігом і горя не знають. А тут, мабуть, доведеться по чу­жих лісах поживи шукати».

    Дострибала білочка до узлісся. Аж чує: хтось шурх- шурх, рип-рип!

    Глянула, а то лісник на лижах пробирається. За пле­чима у нього тугий мішок, при боці — верболіз та осика, в пучечки пов'язані.

    Ось крислатий дуб. Підійшов лісник до нього. Розклав на снігу свої вінички. Це — для зайців. Потім відступив трохи і в простору дуплянку, що висіла на сучку, поклав жолудів, соняшникового насіння, житніх сухарів. Це вже для білочки. Тепер їй не доведеться свою домівку й рід­ний ліс полишати.