Колись давно в одному селі жила вродлива дівчина Оксана. Дуже полюбляла вона вбратися у вишивану сорочку, плахту¹, взути на ноги червоні чобітки, надіти на шию намисто, прикрасити волосся стрічками. І так гарно вбрана ходила дівчина на річку — помилуватися своїм відображенням у її глад­кому плесі². Могла годинами так сидіти, задивляючись на свою вроду та усміхаючись сама до себе.

     Кликали Оксану дівчата водити хороводи, а во­на лише плечима знизувала. Мати просила доньку допомогти — води із криниці принести, на городі по­поратися. Та у відповідь завжди чула: «Ой, не зараз, мамо... »

     Одного вечора, коли дівчина, як зазвичай, стояла на березі, з води визирнув Водяник. Побачив він кра­суню та й завмер, зачарований її вродою. Саме у цей час нагодилася Оксанчина матуся й покликала дівчи­ну додому. А та у відповідь:

— Не хочу йти до хати! Немила вона мені! Я б так усе життя стояла край води, милуючись своєю вро­дою!

    Почувши таке бажання Оксани, Водяник умить виконав його. І тут ніжки дівчини перетворили­ся на коріння, яке міцно трималося за берег, і вже не могла красуня зрушити з місця. Гнучкий дівочий стан став тонким вербовим стовбуром, руки пере­творилися на гілля, а довге кучеряве волосся — на тонесенькі гілочки, що схилялися до самої води, тор­каючись свого відображення в ній. Саме так, як мріяла Оксана.

     А Водяник, плеснувши по воді хвостом, опустився, задоволений, на самісіньке дно. Тепер красуня-верба завжди буде перед його очима.

1. Плахта — жіночий одяг, схожий на спідницю.

2. Плесо — спокійна, чиста водна гладінь.