Здавна, коли до нас приходить осінь, журавлі квапли­во збираються в далеку дорогу.

— Кру-у! Кру-у! — з журливими покликами кружля­ють вони над рідними полями, лісами та озерами. А потім ключами летять у теплі краї. Проте з весною завжди вер­таються у свої гнізда.

    Того року один молодий журавель не полетів на чужи­ну. Не схотів журавлик покидати рідної землі.

    Коли стало зовсім холодно, люди дали йому притулок. У них він був у теплі й нагодований. Та найбільше жура­вель цінував доброту своїх нових друзів.

Якось птах помітив, що людям важко діставати з кри­ниці воду. Тож вирішив їм допомогти. Взяв він у дзьоба відро, нахилився над криницею. Але дістати води не зміг. Криниця була глибока, а води в ній — аж на самому дні блищить.

     Раптом відчув — хтось ухопив його за ноги. То був ста­рий лихий морозище. Птах жалібно крикнув: «Кру-у, кру-у!» — і змахнув крильми, щоб злетіти. Але морозище мав велику силу.

    Так і не піднявся у небо журавлик. Він намагався злетіти, та лише витягувався вгору, аж поки став високий-високий. Нахилившись знову над криницею, він уже зміг дістати дзьобом до води.

    Саме тієї пори надійшли люди. Морозище лютував, ди­хав на них холодом, а потім шугонув у криницю. Він і до­сі на самому дні сидить і студенить зі злості воду.

     А журавлик відтоді дістає її. Допомагає людям.