Пригадую себе маленьким: надворі хуґа, заметіль, зима. На вікнах «білі лисиці» — це Морозенко розма­лював шибки.

    У хаті холодно, а за вікном — світу білого не вид­но — завіяло, намело аж під стріху.

     Сиджу біля вікна й розглядаю химерні візерунки на склі, прохукую на шибках прозоре віконечко — ой леле, як там цікаво! У пухнастому інеї сині дерева, на гілках снігурі, синички, горобчики. На паркані, на дротах шапки снігу. А сніг іскристий, рожевий, блис­кучий.

    Тоді не було ще ні телевізора, ні домашнього кіно, а були в мене кольорові олівці, які мама подарувала на день народження. І я взявся до малювання.

Хотілося це побачене диво перенести на папір.

     І застрибали, як живі, зайчики та білочки, повиро­стали химери дивовижні, захурделила сніговиця, заграла у переливах сонця райдуга-веселиця.

     Незчувся, як і день минув. Повернулася мама з роботи. Похвалила за малювання. А тоді мені забажа­лося ще й віршики до малюнків зробити. Не пам'ятаю, які вони були, ті віршики. Та головне — ті рядочки сподобалися мамі, і вона мене знову похвалила.

     Мабуть, саме відтоді я і почав римувати, тобто писати вірші. Отой радісний і святковий стан душі бережу в собі, коли беруся за перо, коли мережу рядки, коли пишуться вірші для вас.