Зараз Тимка і самого сміх розбирає, як згадає про свою зустріч з Десною. А тоді йому було не до сміху.

    Тільки прокинувся після першої ночі в новій оселі, а від розчиненого вікна:

— Ну й сплюх же ти! Я вже чекати стомився, поки прокинешся. — На підвіконні сидить веснянкуватий хлопчина з рудим, аж вогнистим, чубчиком, усміха­ється до Тимка усіма веснянками.

— Та не тушуйся¹! Я — Валерка, сусід твій. Знаю, що ви до бабусі Катрі приїхали й будете жити в неї. То гайда на Десну!

    А Десна, як виявилося, поруч. Злетіли з косогору, промчали через городи, відмахуючись від шорсткого соняшникового листя, і зупинилися на кручі.

Тимкові аж подих перехопило. Оце так річка! Про­тилежний берег далеко-далеко, ледь біліє піщаними висипами. Вдалині все гаї та ліси. Вода тиха, як дзер­кало, а над нею чайки шугають.

— А то що за хатки? — спитав у Валерки, який встиг уже роздягнутися і переступав з ноги на ногу, мов кінь.

— Де, на косогорі? — перепитав Валерка.— То ж село наше, Соколівка.

— Ні, на річці он гойдаються. Білі, червоні...

— А-ха-ха!

— О-хо-хо!

— Ги-ги-ги!

    Тимко тільки тепер помітив, що у нього за спиною зби­лися гуртком хлоп'ята, що прибігли до Десни купатися.

    Одні реготали стоячи, інші — качаючись по траві. Та ще й приказували, підщипували:

— Ой, держіть мене, бо впаду!

— Та ти хоч таке слово чув коли — ба-кен?

— У їхньому селі, мабуть, і річки немає. Він — сухопутний моряк!..

— А якщо і є, то, либонь, там жабі по коліна.

Тимко насурмонився².

— Ну, досить! — обірвав ті вигуки Валерка, що спершу теж було розсміявся.— Моряки мені знайшли­ся! Ану, хто до того бакена допливе!

    Сміливців виявилося небагато. І хлоп'ята притих­ли. Вони розпитували Тимка, звідкіля він приїхав,

    Він розповідав їм про степове село, де справді немає річки, лише ставок, та й той у велику спеку майже висихає. Але поля там — кінця-краю не видно.

— А в нас лани невеличкі. А ліс — такий, що й заблудитися можна.     Партизанський. І Десна ось. Сподобалася тобі?

— Ще б пак!

   Тепер без Десни Тимко жити не може. Так само, як і Валерка, і Дениско, й Варочка, й інші соколівські дітлахи. Від ранку до вечора вони на річці. Бабуся Катря іноді й докоряє:

— Хіба можна стільки купатися? Не діти, а водола­зи якісь!

   Та вони ж не тільки купаються й загорають. Ловлять рибу, а її не так просто упіймати, бо рибалок зараз розвелося більше, ніж риби, Валерка. По берегах он дачників скільки — намет на наметі. І кругом спінінги розставлені — не пройдеш. Сільські ж хлоп'ята спінінги не дуже полюбляють — більше ву­дочками рибалять, взабрід. Тимко вже знає, в якому місці краще поплавчанкою вудити, а в якому — дон­кою. А ще на яку наживку та чи інша риба ласіша — на черв'яка, на тісто, на горох. А Валерка — той іноді умудряється і на голий гачок рибину зловити.

    У Валерчиного тата — великий човен.

— Без діла нічого посудину ганяти, а якщо для діла — беріть,— каже дядько Павло.

     «Альбатрос» — голубою фарбою вимальовано на борту човна. Так називався корабель, на якому плавав Валерчин тато. Постійна команда на «Альбатросі»: Ва­лерка — капітан, він же стерновий, Тимко і Денис­ко — механіки-гребці, Варочка — матрос-сигнальник.

— Повний вперед! — подає команду Валерка, виру­ливши човна з тихої затоки на Десну.

    І їхній корабель пливе — ні, не в далекі незнані краї, а на той бік Десни, де квітучі луки, густі верболо­зи, столітні задумливі верби. Там команда рве щавель для борщу чи збирає ожину, від якої у гаю аж синьо. А то завантажать човен травою — для кролів, для телят,— і хто гляне з берега, дивується: пливе по Десні копиця. Дивіться ж тільки мені: не пустуйте на воді, — застерігає хлоп'ят бакенщик дядько Назар.— Бо ж Десна і широка, й глибока, колись вона тихша була, а тепер стільки барж за день проходить і «Ракета» — уранці й увечері.

Дядька Назара хлоп'ята слухаються, бо він на річці хазяїн. І річку наскрізь бачить: де мілина, де корч під водою. Розставляє на Десні бакени, засвічує на них вогники, і вказують вони путь великим теплоходам, маленьким катерам, повільним, неповоротким бар­жам і стрімким «Ракетам».

— Чимало світа я побачив, хлопці, — розговориться іноді бакенщик.— І річок усяких чимало переплив, убрід перейшов. Та кращої від нашої Десни ніде не бачив. І всі її люблять, красунею називають. Та ні, не всі. Бо е й такі, що забруднюють річку, верби над нею ру­бають, рибу винищують. А ви, хлопці, будьте на Десні господарями, допомагайте їй.

— А ми й допомагаємо,— хвалиться Валерка.— Джерельце он прочистили, яке в Десну біжить.

— А ще Вадько-дачник кручу розкопував, печеру йому забаглося рити. Так ми заступець у нього відібра­ли,— додає Тимко.

— Ну, заступ ця, може, й не треба було відбирати. По­яснили б, що берег не слід руйнувати, від того річка міліє.

— Та ми Вадькові про це казали. А він тільки посміявся. А тепер ходить по берегу і груддя у воду ки­дає. Дивний якийсь. Неначе діла собі не знайде.

     Валерка з Тимком та їхні друзі знаходять собі діло.

     А вже як купаються вони, то веселка коромислом стає над водою. Бо аж до неба злітають бризки, а за­хоплені вигуки хлоп'ят чути і в селі. Коли ж рибалять хлопці, то ніхто не заговори, не хлюпни. Такий рибальський закон. Бо риба усе чує.

    Того дня рибалили вони навпроти Довгої коси. Поплавки пірнали раз по раз; Тимко, Валерка й Дениско вправно підсікали то сріблясту густеру, то червонопе­рого окуня. Варочці тільки встигай розкладати рибу по лозяних кошульках.

— Шубовсть! Бульх! — раптом сколихнулася вода біля самих поплавків, бризнула фонтанами.

    Тимко від несподіванки завмер. Що воно таке? Ри­ба не риба?

— Ага, старий знайомий! — вигукнув Валерка.— Ти що, спросоння? Чого рибу полохаєш?

   На березі стояв Вадько-дачник, опецькуватий, у червоних плавках, і кривлявся:

— А що це, ваша річка?

— Наша! — сказала Варочка.

— І риба ваша?

— Наша! — сказала Варочка.

— І, може, й купатися тут усім, окрім вас, заборонено?

— Усім, окрім нас! — сказала Варочка.

— Та що ти з ним ще й розмовляєш! — зневажливо кинув Дениско.— Ходімо звідси, бо вже кльову не бу­де! — І почав змотувати вудочку.

    А Вадько — набундючений і весь червоний, як його плавки,— спустився до річки і плюхнувсь у воду.

— Бач, роздратувати нас хоче! — гнівався Тимко.

— Хизується! — махнув рукою Валерка.— Ей ти, там бистрина³, гляди!

    Вадько чахкав по воді, як паровоз.

    Хлоп'ята зайшли за прибережні лози, Варочка все ще обурювалась з Вадькової поведінки, і тут почулося розпачливе:

— Рятуйте!

— Розігрує нас,— мовив Тимко.

— А якщо ні? — на те Валерка й кинувся до річки. А за ним Тимко і Дениско.

Вони з усіх сил тягнули Вадька до берега, він був важкий, як грудка. Та враз їм полегшало, незрозуміло від чого. Ага, то це ж дядько Назар, це його голос гримкотить:

— За борт хапайтеся, за борт!

    На березі хлоп'ята знеможено попадали на пісок. Схвильована Варочка присіла біля них, мовчала. У моторці сидів Вадько, тремтів і схлипував. Дядько Назар походжав по берегу туди-сюди, пихкав люлькою:

— Добре, що тільки переляком обійшлося,— казав він.— Чую: нібито Вароччин голос — на допомогу кличе. То я хутенько сюди. А ви спритні хлопці! — підійшов до трьох друзів, що вже підвелися, побадьорішали й усміхалися до Варочки.— Справжні деснячки!

1. Не тушуйся — не соромся.

2. Насурмонився — насупився.

3. Бистрина — місце, де найшвидше тече вода в річці.