Тимко хвацько¹ осідлав низенький паркан і гукнув:

— Андрійку, ходімо до діда Гацька! Андрійка вдруге кликати не треба.

    Хлоп'ята побігли городами до дідусевої пасіки. Рап­том на стежині щось сяйнуло. Тимко нагнувся і підняв годинник. Справжній годинник.

— Ба, — сказав Тимко. — Хтось загубив.

    З цікавістю стали розглядати знахідку. На кришці годинника помітили напис.

— Миколі Івановичу Гацьку, — про­читав Тимко.

— Це ж нашого дідуся. Треба верну­ти! — вигукнув Андрійко. — Давай сюди.

    Але Тимко сховав руку за спину. Мабуть, шкода було розлучатися зі своєю знахідкою. Якусь мить він вагався, а потім тихо мовив:

— Я сам віддам.

    Аж ось і левада. Під червоними капелюхами-дашками — вулики. Біля них порався дід.

— А що ми знайшли! — розтулив кулак Тимко.

    Дід Гацько здивовано глянув на годинник, потім лап­нув себе по кишені штанів і розвів руками:

— Загубив. Ішов сюди городами й загубив.

— А ми знайшли! — сміялися хлоп'ята.

— От спасибі! Знаєте, яка це дорога для мене річ.

    І справа зовсім не в годиннику. Інший можна купити. Але цей — особливий. Він — пам'ятна нагорода за мою працю. — То нате свою нагороду, — сказав Тимко.

    Дідусь заметушився:

— Зараз я почастую вас медком.

    Тимко спорожнив блюдце і хитрувато спитав:

— Діду, а ви нічого більше не загубили?

_{1. Хвацько — завзято.}