Жили собі король і королева. Якось сиділи вони та й сні­дали.

— Тобі треба поговорити з нашим старим садівником, — сказала королева.

— З якого це доброго дива? — здивувався король.

— То вельми мудрий чоловік, — вела далі королева. — Хоч що йому кажи, на все має свою примовку.

— Та невже? — не повірив король.

— Може, поб'ємося об заклад?

— А чого ж.

— Якщо я виграю, то збудуємо для нього ліпшу оселю, — сказала королева.

— Гаразд, — згодився король.

    І вони подались шукати старого садівника. На виході ко­роль і королева зустріли генерала і якогось радцю, що йшли до короля на розмову.

— Ходімте з нами, будете за свідків! — звелів король. — Ми з королевою побилися об заклад.

    Старого садівника вони знайшли за роботою — він саме копав.

— Добридень, — привітався король. — А ви що, добро­дію, вже трудитесь?

— Хто рано встає, тому Бог дає, — відповів дідок.

— Очевидно, ви, добродію, хочете сказати, що ми встали надто пізно? — спитав король.

— Чим ближче до вечора, тим людина краща, — відповів дідок і вклонився.

— Мабуть, ви, добродію, почали вчитися свого ремесла ще замолоду? — спитав король.

— Мудрим ніхто не вродився, а навчився, — відповів дідок.

— Певно, вам, добродію, відомо, що ми ворогуємо із су­сідньою державою? — спитав король.

— Де двоє ворогують, там третій користає, — відповів дідок.

— У нас із нею вже була сутичка на кордоні, — сказав король.

— Усе, що робиться, то на краще, — відповів дідок.

— Вони аж не тямляться від гніву, — сказав король.

— О, собака від злості кусає собі хвоста, — відповів дідок.

— Що ж ви мені, добродію, порадите вчинити? — спитав король.

— Легше загасити іскру, ніж велику пожежу, — відповів дідок.

— Але як же мені налагодити дружні стосунки? — спи­тав король.

— Добрим словом і гадюк чарують, — відповів дідок.

— А якщо не поталанить? — спитав король.

— За терпіння Бог дає спасіння, — відповів дідок.

— Але мій радця воліє розв'язати війну, — сказав король.

— Сліпий сліпого заведе до ями, — відповів дідок.

— Що ви! Хіба не знаєте, якої слави він зажив своїм розумом? — спитав король.

— Не все те золото, що блищить, — відповів дідок.

— Усе одно нам треба розширити свої володіння, — ска­зав король.

— Хто на багато зазіхає, той, буває, все втрачає, — від­повів дідок.

— У тій державі сила-силенна рудників, а в нас лише один, — сказав король.

— Краще синиця у жмені, як журавель у небі, — відповів дідок.

— Мій генерал твердить, що запросто можна захопити половину сусідньої держави, — сказав король.

— Не кажи гоп, поки не перескочиш, — відповів дідок.

— Але він певен, що переможе будь-яке військо, — вів далі король.

— Говорить, як чоловік, а робить, як дурень, — відповів дідок.

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав король.

— Порожня бочка торохтить, — відповів дідок. Почувши те, генерал розгнівався.

— Не буду більше такого слухати! — закричав він і по­дався геть.

— Краще ходити, ніж погано бігати, — мовив дідок.

— А воно й справді смішно таке слухати, — сказав рад­ця і теж пішов геть.

— Найдужче сміється той, хто сміється останній, — мовив дідок.

— Напевно, дідуню, я послухаюся твоєї поради й відверну війну, — сказав король.

— Мудрий завжди дослухається порад, — відповів дід.

— Ну й гаразд, тоді я зараз же піду й побалакаю з інши­ми радцями, — сказав король.

— Куй залізо, поки гаряче, — мовив дідок.

— Що за дивина, — озвалась королева, — та ж ви, добродію, самими примовками відвернули війну.

— О, мала крапля й великий камінь продовбе, — відпо­вів дідок.

— Із вдячності до вас, добродію, ми побудуємо вам новий красивий дім, той, якого ви хтозна-скільки чекали, — сказа­ла королева.

— Якщо чекаєш чогось гарного, то чекання ніколи не бу­ває довгим, — відповів дідок і всміхнувся.

                                                 Переклад Галини Кирпи.