Жили собі дід та баба. Ходили вони щоранку ліс корчувати, щоб на тому місці поле орати. Як тільки ото вони вийдуть за ворота, одразу ж на подвір'я прилітає лебідка, скине із себе крила, обернеться дівчиною, витопить піч, їсти наварить, попере й знову летить собі. І не треба було старим домівкою клопотатися. Старі дивувалися, звідки такий добро­чинець узявся.

     Якось дід залишився вдома, ліг на печі й чекає, хто ж при­йде. Аж дивиться: прилетіла лебідка, скинула крила, оберну­лася дівчиною і пішла по воду. Дід узяв та й спалив її крила.

Повертається дівчина з водою, дивиться, аж крил немає.

Гірко заплакала, заридала:

— Шкода мені батечка, шкода мені матінки, шкода мені хлопця коханого!..

    Так і зосталася дівчина в діда та баби жити.

    Раз там недалечко король полював. Побачив він дівчину, і дуже вона йому сподобалася. Тоді король і каже дідові:

— Я тобі дам мільйон грошей, віддай лише мені дівчину!

    Що ж було робити дідові — узяв він та й віддав її. Забрав король дівчину з собою, привіз додому й одружився з нею. Згодом вони й синочка маленького дочекалися.

    Якось пішла королева з сином у сад. Дивиться — летять лебеді. З самого переду летить батько її і співає:

— Дивився, дивився — та й побачив

свою доньку-лебідоньку.

Сидить донька — колише синочка.

Сидить у шовковій хустині,

золота обручка на пальці сяє,

золоту книжку донька читає!

Скину тобі, донько, крилонька літати,

а ти покинь сина біду бідувати.

Стиснулося, заболіло у молодиці серце, покотилися, полилися пекучі сльози. І піснею відповідає вона батькові:

— Не скидай своїх крилець, милий тату, —

не покину я сина біду бідувати!..

    Зустрів король її і питає:

— Чого це в тебе очі заплакані?

— Синок плакав, то і я заплакала.

     На другий день летить уже мати і те саме дочці співає. Потім летіли брат, сестра і знову те саме співали. Нікого не послухалася королева. Нарешті дивиться — летить її суджений і співає:

— Дивився, дивився — та й побачив:

моя суджена у саду сидить,

свого синочка колише-глядить.

Сидить у шовковій хустині,

золота обручка на пальці сяє,

золоту книгу суджена читає!

Скину тобі, мила, крилонька літати,

а ти покинь сина біду бідувати.

    Не витримала королева-лебідка та й відповідає судженому:

— Скинь, суджений, крила до тебе злітати —

покину синочка біду бідувати.

      Скинув суджений їй крила, лебідка знялася та й полетіла.

      Та незабаром лебідчин милий загинув… Знову вона в горі та скруті, а король, не дочекавшись дружини, оженився. Не знав, що відьму взяв.

       Відьма ж дуже незлюбила лебідчиного сина. А лебідка прилетить до королівського палацу, скине крильця, викупає сина та й заспіває відлітаючи:

— Спить пан, спить пані,

сплять челядниці, сплять слуги.

Тільки мій синочок сну не має,

у ногах лежить — сльози проливає.

     А коли вона його приспить, то дитина все спить та й спить, аж доки мати знову прилетить до неї.

     Дивується король, чому дитина так довго спить. Одного разу він побачив, як прилетіла лебідка, і по­чув, що вона співала.

     Надумав собі король ту лебідку піймати, та ніяк не надумає, як це зробити. На той час прийшов до королівського палацу один дідусь. Король і питає у нього, як можна лебідку піймати. Дідусь і каже:

— Висліди, через яке вікно вона влетить, налий на підвіконня смоли; крила і ноги її до смоли й поприлипають; тоді лівою рукою хапай, а правою кидай — як була королевою, так і знову нею стане.

      Король так і зробив: налив смоли — ноги і крила в лебідки прилипли; лівою рукою схопив, а правою кинув — як була ко­ролевою лебідка, так і знову нею стала. А відьма враз зникла.

      Потому, через три дні, бенкет справив.

      І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало; сосновим лісом їхав, у постолі гроші віз, гроші висипались, ти їх позбирав, оцього піджака купив, а тепер поверни!