Вовк забрався в кошару й украв старого барана. Йде вівця і плаче. Зустріла її коза й питає:

— Чого ти так гірко плачеш?

— Як же мені не плакати? Вовк мого батька з'їв. Немає його більше на світі, тільки дзвіночок залишився. Піду поквитаюся з вовком.

— І я піду. У мене роги гострі.

    А вівця так розхвилювалася, що з горя й страху не має.

— Не треба, — каже, — я й сама з ним упораюсь.

    Іде далі, зустріла собаку. Дізнався той про її горе й каже:

— І я з тобою піду. У мене вовк двох братів загриз. Ти почни з вовком бійку, а я скочу йому на спину і загризу його.

— Не втручайся в мою справу, — каже вівця. — Я зараз так розлютувалася, що одним ударом його на землю повалю.

    Пішла вівця битися з вовком сам на сам, а вовк її і загриз.

    Вибігла коза помститися за подругу, вовк і її з'їв.

    Пішов собака в ліс за братів помститися і теж додому не повернувся.

    А вовк бігає лісом та й думає: «Хоча б не здогадалися всі вівці, всі кози і всі собаки напасти на мене разом. Ну, тоді мені й не жити!».