Як я допомагаю Петрику робити уроки

   Ми з Петриком живемо дружно і готуємо разом уроки. Петрик розкладає на столі підручники і зо­шити, ставить чорнильницю, бере в руки ручку і... починає її гризти: робить вигляд, ніби думає.. А я видираюся до нього на стіл.

   Петрикова шкільна форма теж сірого кольору, точнісінько як у мене. І ми з ним — як двоє ста­ранних учнів. Петрик пише, а я дивлюся — гарно чи ні. Найбільше ми любимо писати літери «Ш» або «Т» писані. У цих літерах по три палички. Але Петрику завжди здається, що три палички — це мало, і він пише їх шість або сім. Виходить дуже гарна літера, схожа на паркан.

    А якщо в зошиті є паркан, то хочеться за ним намалювати дерево або кольоровий сад. А якщо вже є дерева, то на них повинні рости фрукти.

    Фрукти робити неважко. Треба добре вмочити перо в чорнильницю і струсити над зошитом. На деревах одразу виростають сині яблука, груші і на­віть сині дині. Головне — не шкодувати чорнила.

    Якось, коли такий сад був готовий, з кухні при­бігла тітонька Марина і стала Петрика сварити: вимагати, щоб він переписав усе спочатку. Але Пе­трик заявив, що переписувати не буде, а тільки, можливо, зітре плями.

    І я вирішив допомогти. Поки Петрик шукав гум­ку, я заліз на зошит і старанно почав вигризати сині яблука, груші та дині.

   Та тітонька Марина відразу здогадалася, що Петрикова робота не самостійна, що сам Петрик ніколи не зміг би в зошиті прогризти такі акуратні дірочки. І почала ще дужче його сварити. А потім схопила важкий підручник і кинула його

якраз туди, де я сховався, Книжка влучила мені пря­мо в голову, та так, що в очах потемніло.

    Але я на тітоньку Марину не образився. Я зро­зумів, що вона про мене теж дбає, хоче, щоб я навчався. Не дарма ж вона в мене підручником по­жбурила. «Вченому — світ, а невченому — тьма!» Тому мені й потемніло в очах.