На День народження Петрику подарували гараж. З розсувними дверцятами! Справжній-справжнісінький! І зовсім не схожий на іграшковий.

    А ще у гаража знімався дах. На почесному місці біля дверцят завжди стояла червона пожежна машина з пластиковим водієм і командою сміливих вогнеборців.

   Петрик аж стрибав від радості, обнімав маму і тиснув руку батькові. Майже як дорослий — міцно-міцно.

   Та щастя тривало недовго. Поселився у дальньому куточку гаража величезний павук. Очі отакезні! Лапи мохнаті! Жвали¹ клацають! Справжній монстр!

   Облаштовувався павук у новенькому гаражі, заплітав куточок павутинням, а вночі до автівок приглядався.

   Як не зазирне Петрик до гаражу, щоб погратися, а павук там. Очі блискають, жвали рухаються. Пальцем павутиння зачепиш – сердиться, бігає, павутиння потривожене лагодить. До червоної пожежної машини і її команди почав підбиратися, вже й павутинку накинув.

   Зовсім засумував Петрик, і те помітила мама.

— Що ж ти зі своїми машинками не граєшся? — запитала вона.

   Соромно було Петрику зізнатися, що він павука боїться. Та ж он у того які страшні очі, павутиння липке — торкатися бридко.

   Зізнаватися соромно, а команду вогнеборців звільняти треба. Як щось трапиться, а пожежна машина й з гаражу виїхати не зможе — так її павутинням заплете.

— Там павук живе, — сумно відповів Петрик. — Я його боюся. У нього очі страшні і павутиння липуче.

   Розсміялася мама, обійняла хлопчика.

— Та ще невідомо, Петрику, хто кого більше боїться: ти павука, чи він тебе. Ти он який великий, а він маленький. Був би в тебе порядок у гаражі, не зробив би він там собі хатинку.

   Похнюпився Петрик: не було у нього з порядком ніякої дружби.

— І що ж ти тепер робитимеш, Петрику? Проженеш павука з його хатинки чи віддаси йому свій гараж?

   Замислився Петрик. І гараж віддавати неможна, і павука проганяти лячно. Великий він і страшний. А звільняти друзів з пожежної команди треба: скільки пригод вони разом пережили!

   І раптом стало Петрику павука шкода. Хай у нього й очі величезні, й лапи мохнаті, а жвали ого-го, а сам він один. У Петрика й у садочку друзі, й у дворі, а павук сам. Плете собі тихесенько павутиння, чекає, коли туди муха чи комар втраплять.

   Комарів Петрик дуже не любив: дзижчать вночі, на лице сідають, спати не дають. Корисний павук, як не глянь. І сумно йому, певно, в гаражі серед автівок.

— А давай, мамо, павука на волю випустимо, — запропонував Петрик.

— Давай випустимо, — з радістю погодилась мама. — Іди з павуком домовляйся, а я поряд побуду.

   Разом вони зняли дах з гаражу. Вдарило в середину денне світло. Павук злякався, забився у куток, завис у павутинні, наче й неживий. Гараж великий, а павук такий маленький! Такий наляканий!

   Петрик взяв газету, притулив краєчок до павутиння і довго-довго чекав, доки павук наважиться на газету перебігти. А тоді хлопчик відніс павука до вікна і випустив на вулицю. Там павуку краще буде, і друзів він знайде обов’язково.

   Потім Петрик з гаражу павутиння прибрав, а заодно й серед іграшок лад навів.

   З того часу Петрик павуків не боявся.

1. Жвали — щелепи.