Якось сидів я в парку на лаві. Поряд зі мною чи­тав газету старенький дідусь у солом'яному брилі і барвистій вишиванці. А неподалік грався м'ячиком маленький хлопчик. Підкинув хлопчик м'ячика. Ударився той об стовбур дерева й відкотився прямцем дідусеві до ніг. Підняв дідусь м'ячика і чекає, що далі буде.

    Підійшов хлопчик до нашої лави, став за два кроки і теж чекає, щоб йому м'ячика віддали.

— Ти хто? — запитав дідусь.

— Петрик, — баском відказав хлопчик.

— І прізвище своє знаєш?

— Знаю. Козаченко.

— А ще ти хто?

    Хлопчик мовчав.

— У якому місті ти мешкаєш?

— У Києві.

— Отже, ти не тільки Петрик Козаченко, усміхнувся дідусь, — ай киянин. Крім того, ти — українець, бо народився в Україні й належиш до українського роду. А ще ти — європеєць. Адже на­ша країна розташована не в Африці, не в Америці, не в Австралії, а в Європі. І нарешті, ти землянин, бо живеш на планеті Земля. Он хто ти, Петрику Козаченку!

     Дідусь простяг хлопчикові м'ячика. Той ухопив йо­го обіруч і вистрибцем побіг розказувати мамі, що сиділа на сусідній лаві, скільки, виявляється, у нього цікавих, просто дивовижних імен.