Ранок був свіжий і прохолодний.

     Тато, мама та Петрик з Марійкою лагодились на дачу. Вони там зібрали майже весь цьогоріч­ний врожай. Залишилося прибрати землю та обі­рвати пізній сорт винограду.

      Дача була неподалік — десять хвилин машиною або годину пішки. Та сьогодні тато споді­вався повертатися з виноградом. Тож вирішили їхати на авто.

       Петрик з Марійкою сиділи на задньому сидін­ні. Петрик без кінця тицяв пальцем у вікно на жовтогарячі листочки.

— Дивися, Марієчко, листочки руді, як лисиці!

    Сестра кивала головою.

— А подобаються? Руді та пухнасті?

    Марійка знову кивала, усміхаючись.

— Ну кажи, кажи: руді чи ні?

— Петрику, облиш — так не можна! — дорік­нула мама.

    Марійці йшов четвертий рік. Проте дівчинка досі майже нічого не говорила, крім «так», «ні», «дай». Батьки дуже хвилювалися, радилися і з вихователями, і з лікарями. Ті дійшли думки, що дівчинка просто не хоче говорити. Прийде час — і вона розговориться. Але коли?!

— А ці, — продовжував хлопчик, — ці листки ніби червоні хвостаті комети, що падають з неба.

    Хлопчик глянув угору, і Марійка й собі по­дивилася.

    Приїхали! — урочисто мовив тато. — Налітай на виноград!

    Мама дістала з багажника кошики, встелила їх рушни­ками.

— Щоб не прим'яти грона. Вони обережно зривали тяж­кі грона то прозоро-зеленого, то темно-синього винограду.

— Ото врожай маємо! Смакуватимемо аж до весни. Мммм! Але ж і пахне! — радів тато.

— Який же смачнючий! — додав Петрик. Невдовзі наповнили другий кошик, за ним третій, четвертий, п'ятий. Марійка інколи під­ходила й теж до грон тяглася. Петрик відривав для неї китицю, і вона обережно клала її до ко­шика.

— Ніби все! Молодці ж ми з вами! П'ять ко­шиків! От що гуртом працювати! Ну що, час до­дому? — тато підхопив два кошики й пішов до машини. Третього мама понесла за ним. Петрик намагався підійняти четвертого.

— Раз, два — взяли! — скомандував собі і... перекинув кошика!

    Зойкнув, заходився збирати розсипані ягоди. Марійка метнулася на допомогу...

    Петрик зніяковів. Почав збирати грона. Тут повернулася мама:

— Ну й що це?

— Ви-но-град, мамо! Стиг-лий! За-паш-ний! — відповіла Марійка.

    Марійка вперше заговорила. Мама обняла до­нечку.

— Дякую, Пресвята Богородице! — тихо шеп­нула, ніби подумки.

— Дя-ку-ю... — протягла за нею дівчинка. Розсипаний виноград сяк-так зібрали тремтя­чими від щастя руками й рушили.

— Лис-точ-ки-мов-ли-си-ці! — показувала дів­чинка Петрикові, коли проїжджали повз барвисту лісосмугу. — А-ті-хвос-та-ті-на-че-ко-ме-ти! — сміялася вона.

    І Петрик сміявся разом з Марійкою. А в тата з мамою сміялися серця від втішного доньчиного лепетання.