То була найкраща сага¹ на світі. Вода в ній смачна та чиста. Очерети як перемиті. І густі-прегусті. А біля очеретів повно куширу² та ряски³.

    Полюбилася сага і Качкам, і Чаплям, і навіть Журав­лям. А одного разу прилетів сюди Пелікан та й зали­шився літувати.

    Вартовим у цій сазі була маленька сіра пташка — Очеретянка. Так-так! Не Чапля, не Журавель, хоч у них дзьоби, мов списи, а саме Очеретянка.    Розповідали потайки, що вона десь роздобула чари для сміливця і з тих пір нікого не боїться. Навіть хижого розбійника болотяного Луня.

    Про Пелікана мова не йшла. У цій сазі він був недав­но, і ніхто не знав, чи зможе Пелікан стояти на варті біля такої великої саги.

     Про себе ж Пелікан нічого не розповідав. Він завжди був чомусь сумним і  самітним. Цей Пелікан утік із сво­єї зграї тому, що всі родичі називали його боягузом. От він і полетів, куди бачив, шукати чари для сміливця.

     Пелікан був страшенно сором'язливим. Тому він просто приглядався до жителів саги, шукаючи серед них найсміливішого. Пелікан знав, що найсміливішого не соромно розпитувати про ті чари, бо хоробре серце не знає погорди і кпинів⁴.

    Тим часом життя в сазі йшло своїм плином. Старші Качки вчили своїх діток пірнати й добувати кушир та ряску. Чаплі цілими днями стояли на одній нозі та дивилися у воду, полюючи на риб. Журавлі зранку косили сіно, а в обід ловили жаб та жуків-плавунів.

    Тільки Очеретянка цілими днями стежила за небом, за степом і за очеретами — всюди міг з'явитися ворог. Коли Очеретянка встигала плести гніздечко на очере­тинках і годувати своїх діток, того ніхто не знав.

     Чим би не займалася Очеретянка, та Луня вона помі­чала вчасно. Помітить і зразу ж заспіває пісеньку вар­тового:

Керрі-ччері, керрі-ччаг!

Всі сидіть в очеретах:

до саги крадеться Лунь!

Керрі-ччері, керрі-ччунь!

     Усі слухаються вартового й зразу ж ховаються в гущавину лепехи⁵, рогози³ та очерету.

     Тільки Пелікан не ховався. Йому нікого було ряту­вати. У нього не було ні свого гнізда, ні своїх діток. За себе ж Пелікан не турбувався. Йому було просто непри­ємно дивитися на хижого Луня, що літав над самісінь­кою водою саги, вишукуючи слабшого й меншого.

    Не знав Пелікан, що Лунь у першу чергу пантрує⁷ за Очеретянкою. Лунь хотів убити вартового. Тоді б ніхто не заважав йому нападати на маленьких жителів степової саги.

    Як і минулого разу, нікого не знайшов Лунь і нічого не вполював на сазі. Він завис у повітрі на своїх широ­ких крилах і пропищав так тихо, щоб тільки гостровуха Очеретянка змогла почути ті слова.

— Глянь, скрекотухо, — пискнув Лунь і перевернув­ся через крило. — Запам'ятай чорне розп'яття на моїй спині. То знак яструбиного роду. Не гніви мого серця, Очеретянко. А коли побачиш мою тінь над степом, мов­чи, нікого не попереджай про небезпеку. Нехай кожен думає сам про себе. Знай, що ніхто, навіть оцей при­блудний Пелікан, не порятує тебе, коли я знайду твоє гніздечко з малими дітками...

    Як тільки тінь розбійника щезла по той бік терновища⁸, Очеретянка пурхнула на високу очеретин­ку й заспівала дзвінко:

Керрі-ччері, керрі-ччаг!

Не сидіть в очеретах:

ген за терном сивий Лунь!

Керрі-ччері, керрі-ччунь!

    Закахкотіли Качки, тоненько пискнула білолоба Лиска й випливла з дітками на середину озера. Вибігли до води Кулики. Ожила сага.

     Очеретянка нікому не сказала про погрози Луня. Але ті погрози чув Пелікан. Вони не сподобалися Пелі­кану, і від того щось ворухнулося в його серці.

    Коли увечері Очеретянка колисала в гніздечку своїх діток, до неї приплив Пелікан і несміливо сказав:

— Вибачте, але якщо Луніь насмілиться напасті я першим заступлюся за ваших  діток.

— Не турбуйтеся, привітно усміхнулася Очеретянка і сказала: — Очеретянки з діда-прадіда були вартовими. А вартові безсмертні.

    Минали дні. Над сагою знову й знову лунали пісні меткої Очеретянки й попереджали друзів про небезпеку

    Але хижий Лунь не забув своїх погроз. Одного разу він піднісся так високо в небо, що став схожим на метелика. Він сховався у променях сонця, а потім стрімко мов сонячний промінь, шугонув до самої води.

    У цей час малі Очеретянчині дітки весело розгойдували свою хатку на очеретинках, голосно кликали свою маму й раділи ясному сонечку.

     Ніхто не помітив Луня. Тільки Пелікан устиг розгледіти у дзеркалі озера сиву тінь. Пелікан здогадався, що цього разу Лунь перехитрив сторожку Очеретянку.

Ніби вітер, пронісся Лунь над сагою. Мить — і його пазурах запищали Очеретянчині діти.

— Віддай невинних! — крикнула Очеретянка й сміливо кинулася наздоганяти Луня.

— Я попереджав тебе! — зареготав Лунь, стискаючи пазурі. — Тепер пізно просити! — крикнув він і стрімко полетів назустріч сонцю.

     Усі жителі саги розгубилися від несподіванки. Лиш Пелікан не розгубився. Мов шалений вихор, кинувся він за Лунем.

— Як ти смієш убивати крихітних пташенят! – крикнув Пелікан грізно і заніс над головою Луня свій важкий дзьоб.

— Уб'єш мене — разом зі мною впадуть на землю : розіб'ються очеретенята, — пропищав Лунь, намагаючись обдурити Пелікана.

    Та цього разу Пелікан не вагався. Дужий удар його дзьоба, мов блискавка, влучив Луня в чорне розп'яття на крилах.

     Лунь сконав. З його мертвих пазурів випали малі пташата. Очеретянка бачили, як падали її дітки, намагалася підставити їм свої маленькі крильця. Та даремно вона хвилювалася. Широкий дзьоб Пелікана підхопив малих очеретянок і відніс у рідне гніздечко.

— Не знаю, як і дякувати вам, — промовляла Оче­ретянка до Пелікана, заліковуючи соком лепехи рани своїм діткам.

— Не треба ніяких подяк, — сказав Пелікан. — Я бачу, що ти найсміливіша пташка в цій сазі й завжди робиш добро для інших. Скажи, які чари зробили твоє серце таким хоробрим?

— О могутній і прекрасний Пелікане, — мовила на те схвильована Очеретянка. — Бачу, що у вас добре серце, і я відкрию вам таємницю своїх чарів. Я завжди чую, що моє серце повне ненависті до ворога. Я завжди чую, що моє серце переповнене любов'ю до друзів. Це найголовніші чари мого духу. І моєї відваги.

    Нічого не відповів Пелікан. Він несподівано відчув, що в його душі ожило щось велике й прекрасне. Воно було таке велике, як океан. І таке світле, як небо. Воно переповнювало серце. Пелікан зрозумів, що то маленька сіра Очеретянка віддала йому найголовнішу в житті: таємницю. Пелікан вирішив повернутися у свою зграю, бо роздобув-таки чари для сміливця.

1. Сага — річкова затока.

2. Кушйр — багаторічна трав'яниста рослина, що росте у воді; водяна кропива.

3. Ряска — багаторічна трав'яниста дрібна плаваюча круг­лолиста рослина, що покриває воду.

4. Кпини — глузування з когось; кепкування.

5. Лепеха — багаторічна трав'яниста рослина з довгими мечоподібними листками й гострим запахом; аїр.

6. Рогоза — багаторічна трав'яниста рослина, листя якої використовується для виготовлення мотузків, плетених виробів, паперу тощо.

7. Пантрувати — дивитися пильно, уважно; стежити.

8. Терновище — місце, поросле колючими кущами, терном.