...А вранці прокинулися синичка і побачила, що весь ліс у снігу: і долі сніг, і на  гілках сніг — скрізь сніг.

    «Ні, — думає синички, а я все-таки співатиму».

     Сіла на гілочку й наспівала. Та тільки й голосок нібито не той, і дзвінко ніяк не виходить, а так трохи-трошки попискує:

Пінь-пінь, ах-ах-ах!

Поховалось все в снігах,

Та мене сніг не злякає,

Я не кину свого гаю!

    Полетіли вітри до зими, кажуть: усе вже снігом заси­пали, і навіть великі річки вже зупинилися, а от є така птичка-невеличка, синичкою зветься, ніяк покоритися зимі не хоче. Стрибає та й годі! Не знаю вже, що там наказала зима вітрам, тільки задули вони так, що всі дороги, всі стежки замели, кучугури снігу, як гори, понасипали, завили так, що навіть вовки, які й самі вити мастаки, полякалися, а така дрібнота, як зайчи­ки, білочки, лісові мишки, хоча вони і в хутряних шубках, боялися й носа вистромити на мороз.

      А синичка залетіла за товсті гілки старого дуба, де чагарники та дерева переплелися між собою і вітрів не пускають, та й шукає ретельно в корі собі чогось посні­дати. Така вже вдалася — не хоче сумувати та й годі! Бачить, у щілинці нори лежить ніби заніміла гусінь. От добре, хороший сніданок! Тільки до неї — аж тут три горобці налетіли, хочуть з-під самого синиччиного дзьо­бика гусінь вирвати. Та метка синичка хіба посту­питься! Одного клюнула, другого штовхнула — знялася бійка.

     Полетіли горобці ні з чим. Трошки підбадьорена перемогою, синичка пострибала по гілках далі на роз­шуки.

    Ніхто в лісі так вправно й швидко не літав, як вона. І чого тільки не виробляла синичка по дорозі, куди тільки не стукалася своїм маленьким дзьобиком! Поба­чили це вітри — захотіли знову догодити зимі і подули ще дужче. Треба хоч на мить синичці заховатися. Вона — пурх в якесь невеличке дупло. А то було білоч­чине дупло.

    Білочка лежала зіщулившись, зголодніла, замерзла. Може б, вона й схопила синичку, — коли голодний, то не дуже розбираєшся в їжі, — та синичка миттю виле­тіла з дупла. Куди ж їй податись? Уже й вечір суне. Зимовий день короткий — вигляне сонце, та так, ніби воно змерзло, — швидше ховається.

    Сіла синичка на сосну. Наїжилася, голівку в криль­ця ввібрала, сидить — пуховий м'ячик та й годі. Так і заснула.

    Не спи, синичко, обережна будь: дивись — поти­хеньку підкрадається до тебе куниця, уже й лапу свою хитру простягла — от-от схопить. Та побачила стара сосна таке лихо, заворушила лапатим гіллям. Стрепе­нулася синичка — мерщій від лихого ворога.

     Отак і боролася синичка щодня, щомиті за своє жит­тя.

     І так зима здається довгою, а малому створіннячку, як птичка, мабуть, кожен день — наче місяць. А все-таки стрибала й співала весь час, хоч голосок уже був зовсім тонесенький. А зима ще дужче лютує, — ну, як — таки-так не може вона перемогти маленьку пташ­ку! І рипить, і скрегоче, і снігу накидає, мов з рукава, просто купами, а не сніжинками.