Композитор Едвард Гріг восени часом жив у лісах неподалік Бергена.

    Усі ліси гарні з їх грибним повітрям та шарудінням листя. Але особливо гарні — гірські ліси біля моря. В них чути шум прибою. З моря завжди приносить туман, і від значної вологи буйно розростається мох. Він звисає з гілок зеленими пасмами до самої землі.

     А ще в гірських лісах живе, наче птах-пересмішник, весела луна. Вона тільки й жде, щоб підхопити будь-який звук та й швиргонути¹ його через скелі.

     Якось Гріг зустрів у лісі маленьку дівчинку з двома кісками — лісникову дочку. Вона збирала в кошик яли­нові шишки.

     Стояла осінь. Коли б можна зібрати все золото й мідь, які є на землі, й викувати з них тисячі тисяч тоненьких листочків, то вони склали б лише мізерну частинку тих осінніх шат, що сповивали гори. Та й коване листя здавалося б надто цупким проти справж­нього, особливо осикового, листя. Всі знають, що оси­кове листя тріпоче навіть од пташиного свисту.

— Як тебе звуть, дівчинко? — спитав Гріг.

— Дагні Педерсен, — стиха відповіла дівчинка.

    Відповіла вона стиха не з переляку, а від збентежен­ня.

    Злякатись вона не могла, бо в Гріга очі сміялись.

— От лихо! — сказав Гріг. — Нема чого тобі подару­вати. Я не ношу в кишені ляльок, ані стрічок, ні окса­митових зайчиків.

— У мене є стара мамина лялька, — відповіла дівчин­ка. — Колись вона заплющувала очі. Отак!

    Дівчинка повільно заплю­щила очі. Коли вона їх знов розплющила, то Гріг помітив, що зіниці в неї зеленкуваті і в них блиском відбивається осін­нє листя.

— А тепер вона спить з роз­плющеними очима, — зі смут­ком додала Дагні. — У старих людей поганий сон. Дідусь також цілу ніч крекче.

— Слухай-но, Дагні, — ска­зав Гріг, — я придумав. Я пода­рую тобі одну цікаву річ. Але тільки не зараз, а років через десять.

    Дагні навіть сплеснула руками:

— Ой як довго!

— Розумієш, мені треба ще її зробити.

— А що воно таке?

— Дізнаєшся потім.

— Хіба за все своє життя, — суворо спитала Даг­ні, — ви можете зробити лише п'ять чи шість іграшок?!

    Гріг зніяковів.

— Та ні, це не так, — одказав він. — Я зроблю її, може, за кілька днів. Але таких речей маленьким дітям не дарують. Я дарую тільки дорослим.

— Я не розіб'ю, — благально сказала Дагні та смик­нула Гріга за рукав. — І не поламаю. От побачите! У дідуся є іграшковий скляний човен. Я витираю з ньо­го пил і ні разу не відбила навіть крихітного шматочка.

     «Вона зовсім мене заплутала, ця Дагні», — зі смутком подумав Гріг і мовив   те, що завжди кажуть дорослі, коли потрапляють у незручне становище перед  дітьми:

— Ти ще маленька й багато чого не розумієш. Навчися терпіти. А тепер давай кошика. Ти його ледве тягнеш. Я проведу тебе, і ми поговоримо про щось інше.

     Дагні зітхнула й віддала Грігові кошика. Він справді, був важкий. У ялинових шишках чимало смоли, і той вони набагато важчі від соснових.

    Коли серед дерев вигулькнула хата лісника, Гріг мовив:

— Ну, тепер ти добіжиш сама, Дагні Педерсе. У Норвегії чимало є дівчаток з таким ім'ям та прізвищем, як у тебе. Як звуть твого батька?

— Хагеруп, — відповіла Дагні й, наморщивши чоло спитала:

— Хіба ви не зайдете до нас? У нас є вишивана скатертина, рудий кіт і скляний човен. Дідусь дозволить вам узяти його в руки.

— Спасибі. Зараз мені ніколи. Прощавай, Дагні!

    Гріг пригладив дівчинці волосся й попрямував до моря.

    Дагні, насупившись, дивилася йому вслід. Кошик вона держала боком, з нього випадали шишки.

    «Я напишу музику, — вирішив Гріг. — На титульному аркуші² звелю надрукувати: «Дагні Педерсен – дочці лісника Хагерупа Педерсена, коли їй виповниться вісімнадцять років».

     У вісімнадцять років Дагні скінчила школу. З цієї нагоди батько послав її погостювати у своєї сестри Магди. Магда була театральною кравчинею. Її чоловік Нільс служив у тому театрі перукарем.

    Дагні часто ходила в театр. Це було захоплююче заняття. Але після вистав Дагні довго не спалось, і вона іноді навіть плакала у своїй постелі. Налякана цим, тіточка Магда заспокоювала Дагні. Вона казала, що не можна безоглядно вірити в те, що діється на сцені. Маг­да наполягла, щоб Дагні для різноманітності пішла на концерт.

    Був теплий червень. Стояли білі ночі. Концерти від­бувались у міському парку просто неба. Концерт почав­ся після звичайного вечірнього пострілу зі старої гармати в порту. Постріл відзначав захід сонця.

    Хоч уже й настав вечір, але ні диригент³, ні орке­странти⁴ не вмикали лампочок над пультами⁵. Вечір був такий ясний, що ліхтарі, які сяяли між галузками лип, було засвічено лише для того, щоб надати концер­тові пишності.

    Дагні вперше слухала симфонічну музику. Вона дія­ла на неї дивно. Всі переливи й громи оркестру будили в Дагні безліч картин, схожих на сни.

    Потім вона стрепенулася й підвела очі. Їй причулось, ніби худорлявий чоловік у фраку, котрий оголошував програму концерту, назвав її ім'я.

— Це ти мене кликнув, Нільс? — спитала Дагні дядечка Нільса, зиркнула на нього й зразу ж насупилась.

    Дядечко Нільс дивився на Дагні чи то з жахом, чи то у захваті. Так само ж дивилась на неї, приклавши рота хустинку, тітонька Магда.

— Що сталося? — спитала Дагні.

    Магда схопила її за руку й прошепотіла:

— Слухай!

   Тоді Дагні почула, як чоловік у фраку сказав:

— Слухачі з останніх рядів просять мене повторити. Отже, зараз буде виконано славнозвісну музичну п'єсу Едварда Гріга, присвячену дочці лісника Хагеруга  Педерсена Дагні Педерсен з нагоди її вісімнадцятиліття.

    Дагні зітхнула так глибоко, аж їй заболіло в грудях. Вона хотіла стримати цим зітханням сльози, що підступили до горла, але це не допомогло. Дагні схилилась затулила обличчя долонями.

    Спочатку вона нічого не чула. У душі її шаліла 6ypя. Потім вона нарешті почула як рано-вранці співає сопілка й, відповідаючи їй сотнями голосів, відгукується струнний оркестр.

    Мелодія росла, здіймалась, бушувала, як вітер, ринула по верховіттю дерев, зривала листя, хитала трави хльоскала в обличчя студеними бризками. Дагні відчула рух повітря, що йшов од музики, і змусила себе заспокоїтись.

    Так! Це був її ліс, її вітчизна! Її гори, пісні дудариків⁶, шум її моря!

Скляні кораблі пінили воду. Вітер сурмив у їхні снастях. Цей звук непомітно переходив у передзвін лісових дзвіночків, у свистіння птахів, що кружляли повітрі, в аукання дітей, у пісню про дівчинку. Дагі чула цю пісню у себе в горах.

     То, виходить, це був він! Той сивий чоловік, що допо­міг їй донести додому кошика з ялиновими шишками. Це був Едвард Гріг, чарівник і веселий музика! І вона докоряла йому, що він не вміє швидко працювати.

     Так ось той дарунок, що його він обіцяв їй через десять років!

     Музика стихла. Спочатку звільна, потім дужчаючи, загриміли оплески. Дагні встала й поспішила до виходу з парку. Всі оглядались на неї. Можливо, комусь із слу­хачів спало на думку, що ця дівчина була тією Дагні Педерсен, якій Гріг присвятив свій безсмертний твір.

    «Він помер! — думала Дагні. — Чому?» Коли б мож­на побачити його! Коли б він з'явився тут! З яким тре­петним серцем вона побігла б йому назустріч, обняла його за шию, припала б мокрою від сліз щокою до його щоки й сказала б тільки одне слово: «Спасибі!». «За що?», — спитав би він. «Я знаю... — відповіла б Даг­ні. — За те, що ви не забули мене. За вашу щедрість. За те, що ви мені відкрили те прекрасне, чим повинна жити людина».

1. Швиргонути — різко, з силою кинути.

2. Титульний аркуш — перша сторінка книжки, на як надруковано заголовок, ім'я автора, рік і місце видані тощо.

3. Диригент — керівник колективу виконавців у оркестрі.

4. Оркестрант — музикант, що грає в оркестрі.

5. Пульт — тут: підставка для нот у вигляді похилої рам­ки на високій ніжці.

6. Дударик — той, хто грає на дудці, сопілці.