Поїхав батько в ліс по дрова ще зран­ку, а повернувся ополудні. Йшов коло воза і тримав у руках віжки, побачив Андрійка у дво­рі й поманив пальцем.

— А в мене для тебе є гостинець,— сказав і всміхнувся хитрувато.— Поглянь ось.

    І дістав із-за пазухи птаха.

— Одуд,— пояснив батько.

    Взяв Андрійко одуда — й погляду відірвати від нього не може. Височенький чубчик на голові в одуда настовбурчився, і видно: сердиться птах. Мабуть, тому сердиться, що в неволю потрапив, що в чужих руках опинився.

— Тату,— мовив Андрійко,— а як одуд по­пався? Може, випустити, хай собі летить на волю?

— Не полетить,— сумно сказав батько.— Не полетить, бо в нього праве крильце перебите.

    І вже коли зайшли до хати, розповів:

— Складаю гілляки на воза, аж дивлюся — молоденький одуд! Ну зовсім близько од мене, ось простягну руку і дістану. Я на одуда дивлю­ся, а він на мене. Чого ж ти не тікаєш, думаю. А потім бачу — одне крильце відвисає і на землю впало. Ага, думаю, то ти підбитий! Узяв його, оглянув — скалічений, уже не полетить. То я за пазуху поклав, додому його оце привіз.

— Що ж ми робитимемо з ним? — поспитала мати.— Хіба одуд житиме в неволі?

— Підлікуємо, а потім відпустимо. Ану,— звернувся до Андрійка,— потримай, ранку йому присиплемо порошком.

    Узяв хлопець одуда і почув, як через пір'ячко б'ється пташине серце. Батько однією рукою обережно відтягнув поранене крильце, другою присипав пошкоджене місце. А потім тоненьким бинтом підв'язав крило, щоб не відвисало. І чуд­но було дивитися Андрійкові на забинтованого одуда, й жалко.

— Пусти на долівку, хай походить,— мовив батько. Одуд, ставши на долівку, хитнувся, ніби впасти, далі відійшов від ліжка.

    І задивився у вікно — так і здається, що злетить ось-ось. Та як же він злетить, коли крило забинтоване?

— Отак і житиме у нас? — поспитав Ан­дрійко.

— Поки видужає,— відповів батько.— А там і випустимо.