Андрійко дуже зрадів, коли над вікном, що виходило на балкон, ластівки облюбували собі куточок під домівку. Він не раз спостерігав, як пташки у дзьобах звідкілясь носили болото, соломинки і, немов справжні муляри, будували собі овальне гніздечко.

   Щоранку хлопчик прокидався від голосного ластів’ячого щебету. Вибігав на балкон і радісно вітався:

   - Доброго ранку, ластівочки!

   І пташки ніби розуміли його мову, бо ще голосніше співали.

   Одного разу, коли мама господарювала на кухні, а батько пішов до магазину, Андрійко вийшов на балкон. Здивувався, що вже не чути пташок. Потім пригадав, як кілька днів тому тато казав, що скоро в гнізді будуть маленькі ластів’ята. Почав допитуватись в нього, чи можна буде їх побачити, і тато запевнив, що пташенята самі виглядатимуть з гнізда. Тепер же треба менше будувати на балконі, щоб не лякати їхніх батьків. 

   «А що коли я зазирну в гніздо?  Це ж зовсім невисоко. І якраз птахів немає, мабуть, полетіли кудись. Що там у гнізді? Може, вивелися маленькі ластів’ята?» - подумав Андрійко. 

   Він швиденько виніс стілець, став на нього і рукою торкнувся гнізда. Аж раптом звідти з відчайдушним криком вилетіла ластівка. Хлопчик з переляку ледве не впав зі стільця. Десь узялася ще одна птаха – і закричали, затужили вони на весь білий світ. Андрійкові  злізти б зі стільця, піти геть, однак цікавість перемогла, як це часто з ним бувало. Він став навшпиньки, дотягнувся до гнізда і хотів засунути в отвір пальці. Та ластів’яча хатина раптом відірвалася від стіни і впала.

   Хлопчик кинувся до понівеченого гнізда і злякано закричав:

   - Ой, мамочко, таточку, рятуйте-е-е! 

   На крик прибігла з кухні мама, з’явився задиханий тато. Обоє осудливо дивилися на Андрійка, а той плакав гіркими сльозами над побитими пташиними яєчками. 

    Чи не вперше його ніхто не втішав.