Іде Андрійко вулицею й наспівує. Бачить: неподалік малюки боязко зазирають у чужий двір. Питає:

— Що там за кіно?

— М'яч наш, — показують діти, — біля Рябка...

— А Рябко, мабуть, злий-презлий?

— О-го-го!

     Тоді Андрійко повагом насунув кепку на лоба й пішов у двір. Узяв м'яча, почухав Рябка за вухом і, не поспішаючи, зачинив за собою хвіртку.

— Оце сміливець! — вигукнули діти. А Андрійко лиш кепку збив набакир і помугикав пісеньку далі.

    У провулку дядьки валять старого в'яза. Накинули мотузку на стовбур, дружно ухкають, а підпиляне дерево стоїть і порипує.

— Ану, козаче, підсоби! — гукнули Андрійкові.

    Андрійко й собі взявся за мотузку, дядьки ще раз ухнули, і в'яз затріщав, упав.

— Силач росте! — сказали дядьки. А хлопець — кепку на лоба і, наспівуючи, пішов далі.

      Коли підійшов до автозупинки, люди якраз сідали в автобус. Якась тітонька, вельми кваплячись, впустила кошик і розсипала гостинці. Андрійко підбіг, допоміг зібрати пакунки.

— Чий ти, хлопчику? — вже з автобуса, що рушав, крикнула жінка. — Кому дякувати?

     Андрійко лиш звично поправив кепку. На вигоні хлопці затіяли гру наввипередки. Нагорода — великий апельсин.

     Виграти хотів кожен. Тільки ж хто випередить Андрійка?

     Потупилися хлопці, намагаються не дивитися, як Андрійко розламує солодку нагороду.

— Пригощайтеся, — простягнув він соковиті дольки.

    Вистачило кожному.