На горбку пишалася своєю осінньою вродою роз­кішна калина. Од самого вершечка зайнялася вона гарячим полум'ям. Радісно перешіптувались зуб­часті листочки від легенького подиху вітру. А з-поміж них визирали важкі коралові кетяги.

    Поруч ріс молодий стрункий ясен. Його скромна зелена постать нічим не приваблювала червонощо­ку калину, що безжурно жартувала з бабиним літом, ловила його і вкривалася від верху до самісінької землі, наче молода до шлюбу, прозорою білою фа­тою. Вона розкотисто реготала до зажуреного сон­ця, до потьмареного неба. Лише зрідка зиркала на свого сусіда, який горнувся до неї тонкими вітами, ніби хотів заховати її пишну вроду від заздрісного ока. Навіть спробував заступити її, вгамувати той веселий, задьористий сміх. Та калина згорда випро­сталася, легенько відсунула ясеневі гілки і знову виставила напоказ усьому світові свою красу і при­наду.

     На ту пору десь взялися дівчата-щебетухи. Як вгледіли горду красуню та як накинулися на неї, то геть пошматували її розкішне плаття, у пучечки по­складали червонії кетяги.

    Дівчата радісно щебетали, свої голови багряними ягодами квітчали, калина ж ридьма ридала.

    Засумував ясен, затужив за понівеченою подру­гою і почав скапувати на землю зеленими листоч­ками.