Якось насварилися птахи на відомих лісових балакунів:

— Хоч би хвилину помовчали! А то Сорока цілісінький білий день скрекоче — плітки переказує. Зозуля все перераховує — та часом і помиляється. Пугач уночі лякає, спати не дає. А Болотя­ний Бугай у річку дзьоба опустить та й гуде собі так, що аж на тому боці чути!..

    Засоромилися балакуни. Зібралися докупи, кажуть:

— І ми мовчати вміємо! Відтепер, аж доки нас не покличете, ми — ані пари із дзьобів.

    І коли сонечко за ліс покотилося, Сорока, Зозуля, Пугач всілися на високу сосну, а Болотяний Бугай — поблизу, на березі річки, в очереті, і замовкли.

    Аж тут із нори під сосною вилізли руді Лисенята та й почали гратися — борюкаються, один одного наздоганяють, ще й голос вчаться подавати — гавкають тоненько, повискують, мов щенята.

    Пугач не втерпів, витріщив свої банькаті очі:

— Пугу! Пугу-у! Ану геть звідси, не заважайте нам мовчати!

    Почувши це, Болотяний Бугай аж ревонув¹ спересердя²:

— І що ти за птах, Пугачу! Відразу порушив слово!

    А Зозуля швидко перерахувала:

— Ку-ку! Ні, не один, це ви обидва розбалакалися! Ку-ку!

    Тоді Сорока, що спостерігала за всім цим з вершечка сосни, аж заскрекотала у захваті:

— Лише мені одній вдалося промовчати!

1. Ревонув — закричав грубим, низьким голосом.

2. Спересердя — у пориві гніву, дуже розсердившись.