Поїде, було, мама до міста й неодмінно привезе всім подарун­ки. Вона тільки не знає, кому який давати. Розкладе їх на лаві й питає:

— Кому півника?

    Олесь і Петро не встигнуть навіть рота розкрити, як Дмитрик уже:

— Мені!

— А сопілку кому: тобі, Олесю, чи тобі, Петре?

— Ні, мені! — знову Дмитрик.

    Навіть коли обідати сідають, і тоді клопоту з ним наберуться. Ладен усе забрати собі.   

    Та ще й розкричиться, розплачеться.

    А це якось не було мами вдома, працювала в полі.

    Олесь із Петриком вивчили уроки і грались у хаті. Дмитрик і собі хотів з ними погратися, та вони не пустили його, прогнали надвір.

    Тоді він пішов під тин¹ пасти «череду²». Коровами в нього були невеликі в'ялі гарбузи, яких він назбирав на городі, вівцями — огірки-репаники, свинями — картоплини.

     Пасе Дмитрик «череду» то на тих «луках³», то на тих. Раптом прислухався — мама в хаті розмовляє.

— Ну, так чого ж ви мовчите? — питала мама. — Кому з вас?..

    Почувши те «кому», Дмитрик швиденько побіг до хати. «Не інакше як гостинці⁴ роздає мама, — вирішив він. — Ішла з поля мимо крамниці й купила».

— То кажіть же кому: тобі, Олесю, чи тобі, Петре? — допитувала вона.

— Мені! — крикнув з порога Дмитрик і вітром улетів до хати.

    Олесь і Петрик, посхилявши голови, стояли біля столу й ко­лупали його з обох боків нігтями.

    А мама сиділа на ослоні й тримала в руках розбиту миску.

    Дмитрик відразу ж догадався, що то її розбили Олесь і Петрик. Поглянувши на Дмитрика, мама спершу посміхнулася, потім стала сувора-пресувора⁵ й сказала:

— От і добре, що ти признався. А то я задарма напалася на Оле­ся й Петрика. Думала: це вони розбили посудину та допитуюся, кому ставати в куток.

— Я не. — почав був Дмитрик.

— Нічого, нічого, — перебила його мама. — Вірю, що ти більше не битимеш, але в кутку все-таки доведеться постояти.

    Зрозумів Дмитрик, що йому непереливки⁶, і жалібно-жалібно заплакав.

    Тоді мама вже не втрималась і засміялася.

    Олесь із Петриком також реготали⁷ на всю хату, хоча їм не до сміху було. Знали: мама все одно покарає за шкоду. Усі раді були, що їм вдалося-таки провчити маленького жаднюгу.

     Опісля Дмитрик майже ніколи не говорив «мені». А коли й скаже, то перед цим довго-довго думає, треба казати чи не треба.

1. Тин — огорожа, сплетена з лози, тонкого гілля.

2. Череда — гурт свійських тварин, які утримуються, пасуться разом.

3. Луки — луги.

4. Гостинці — невеликі, незначні подаруночки.

5. Сувора — дуже строга до когось з якогось приводу.

6. Непереливки — важко, скрутно доводиться комусь.

7. Реготати — гучно, нестримно сміятися.