Багато тисяч літ тому жила в Україні прекрасна дівчина. Була вона добра, ласкава, щира¹ і привітна, готова всім допомогти. Співала вона так гарно, що здавалось — неначе то соловейко співає. Маленькі діти і молодь прагнули² бути з нею разом. А вона розказувала діточкам про чудові речі, співала їм українські пісні і тим вливала любов до України й українського народу в їхні юні душі³. Всі почувалися незвичайно щасливими. А називалася ця красуня Українська Мова.

    Жила вона в народі нашому і з народом нашим — ніколи з ним не розлучалася. Що скаже і як скаже кому, то все те таке приємне і розумне. Любила вона вишивати та й вбиратись у вишиванку.

   З українською мовою наш народ ріс, розвивався і творив чудо­ву культуру, яку передавали з покоління в покоління аж донині.

   Україна мала багато сусідів. Вони приглядалися до щасливого життя українського народу і стали заздрити⁴, що у них не так, як в Україні. Почались війни, вороги поневолювали наш народ. Вони забороняли українську мову.

   Український народ розбігався по широкому світу, щоб ряту­вати себе і свою рідну мову. Та чужина⁵ руйнувала українців ще більше. Дехто відрікався від рідного слова і ставав чужинцем для свого народу.

    З частиною українського народу помандрувала й Українська Мова на чужину. Мандрує Українська Мова по світу, де зустрічає своїх земляків, яких іноді не впізнає: чи це свої люди?

    Іде, іде Українська Мова доріжкою і вже знеможена⁶. Хотілось би відпочити. Ось і бачить хатину під стріхою⁷, стіни біленькі, а перед нею ростуть барвисті, пишні квіти. А збоку — садок виш­невий. На верху хати гордо стоїть лелека. Як побачила лелека Українську Мову, то радісно заклекотала — наче її вітала, але не залишилася Українська Мова і там.

    Іде, іде полями, лісами, тернистими⁸ дорогами Українська Мова, аж тут натрапила на стару, велику липу. Подумала: «Під липою в холодочку відпочину».

   А як приємно було там! Пахло духмяним медом. Чулось радіс­не дзижчання працьовитих бджілок, що збирали нектар⁹. Повівав легкий літній вітерець. Шуміло збіжжя¹⁰ на полях. Як тут гарно, привітно, легко на душі! Рідна земля! Ніхто тебе не кривдить, ніхто не насміхається. Всюди так вільно! Всяка комашня виграє свої мелодії. Час від часу і пташка зацвірінькає на липі. Тут, як у раю¹¹, — рідна країна, рідна земля! Лягла Українська Мова на зелену м'яку травичку і під липою заснула.

   Прокинулась Українська Мова й відчула, що відпочила. Роз­плющила очі й побачила, що перед нею стоїть гурт гарних дітей, вбраних у вишиванки.

   Ось і ми, Українська Мово, з тобою і не дамо тобі загинути та ще й розбудимо любов до тебе у тих українських дітей, які від тебе відцурались¹².

   Відтоді українські діти взяли її до свого товариства і присяг­нули¹³ ніколи і нікому не давати знущатися¹⁴ над нею. Між собою розмовляли українською мовою і співали українських пісень. А коли глянули на ту прекрасну дівчину, що зветься Українська Мова, то побачили, як вона зраділа і як краса її засяяла яскравими кольорами, а з нею зрадів увесь український народ.

1. Щирий — той, хто прямо, безкорисливо виражає свої думки.

2. Прагнути — дуже хотіти чого-небудь.

3. Душа — внутрішній світ людини, з її переживаннями.

4. Заздрити — відчувати заздрість до когось чи чогось. Заздрість — роздратування, викликане перевагою, добро­бутом іншого.

5. Чужина — чужа, далека земля, країна.

6. Знеможений — змучений, втомлений, безсилий.

7. Стріха — солом'яна покрівля хати.

8. Тернистий — сповнений труднощів, злигоднів, страждань; важкий.

9. Нектар — солодка, цукриста рідина, яку виділяють рослини.

10. Збіжжя — рослини та зерно хлібних рослин.

11. Рай — красива, благодатна місцевість.

12. Відцуратися — відмовитися від чого— або від кого-небудь; покинути, залишити що-небудь.

13. Присягати — твердо обіцяти кому-небудь здійснити щось, клястися.

14. Знущатися — заподіювати муки, страждання кому-небудь; зле висміювати кого-, що-небудь, глузувати з когось, чогось.