В одній сім'ї було три дочки. Дві вийшли заміж, піш­ли в невістки, а наймолодша, Марійка, залишилася при матері й батькові. Вона була найвродливіша з-поміж сестер, та лише щастя не мала. Бо не встигли відгуляти ве­сілля середущій сестрі, як вмерла мати, і батько привів собі другу жінку.

    Недовго прожив з нею. Знущалася мачуха з Марійки, горював батько за першою жінкою і скоро теж відправив­ся на той світ.

    Нікого тепер вже Марійка не мала, хіба що корову. Рано-вранці виганяла її на пасовище, найкращої трави носила і свій біль сирітській тварині виливала. А мачуха була лиха, знущалася, як лише могла. Одного разу каже Марійці:

— Ти, неробо, лише мій хліб їси, а робити нічого не хочеш. Поженеш нині корову пасти. Маєш на пасовищі виткати мені з павутини біле полотно. Як не витчеш, то не повертайся до хати.

    Сіла Марійка на пасовищі й плаче. А корова підійшла і людським голосом питає:

— Чого ти плачеш, Марійко?

— Та як мені не плакати, коли мачуха наказала мені виткати з павутини біле полотно, а я не вмію ткати.

— Не плач. Подивися мені краще в ліве вухо та й візь­ми, що треба.

    Пригнала дівчина корову з пасовища, поклала полотно на стіл, а сама лягла спати. Здивувалася мачуха, де вона таке біленьке полотно дістала.

    Другого дня каже:

— Не забудь мені, лежебоко, принести нині синього шовку. Як не принесеш, то й ночувати не приходь.

   Втекла б Марійка від злої мачухи, але жаль їй корови. Сіла на пасовиську та й зажурилася. Що тепер робити?

— Чого журишся, Марійко? — питає корова.

— Та як не журитися, коли мачуха наказала принести синього шовку, а де я його візьму?

— Не журися. Подивися мені в праве вухо і візьми со­бі, що треба.

    Прийшла ввечері мачуха, а шовк на столі. Дивується, як Марійка виконує всі її забаганки. На другий день від­правляє дівчину на пасовище з коровою, і каже принести червоного оксамиту¹.

    Не знала Марійка, що зла мачуха прийшла вслід за нею аж на пасовище, сидить за кущами і слухає, про що вона з коровою розмовляє.

    Пригнала ввечері корову додому, а мачуха каже:

— Завтра будемо твою корову різати, бо вона мало мо­лока дає.

    Вибігла Марійка надвір і так заплакала, що аж небо засмутилося. Але бачить — йде незнайомий дідок.

— Чого ти, дівчино, плачеш? — питає.

— Та як мені, бідній сироті, не плакати? Нікого я не маю, лише корову, і ту мачуха хоче зарізати.

— Не плач, сирітко, бо сльози не по­можуть. Як заріжуть корову і будуть кості розбирати, візьми кісточку і поса­ди в грядку.

    Зробила Марійка, як дід казав. На другий день серед городу з кісточки ви­росла прекрасна яблуня, відразу зацві­ла, а на третій — вродила золоті яблука.

    Хто чужий надійде, хоче яблуко зірвати, а вона гілля підніме догори і не дається. Лише підійде Марійка, і всі гілки нахиляються, аби вона зірвала золоте яблуко.

    Над'їхав вродливий хлопець, а сирота під яблунею. Хотів зірвати золоте яблуко, але яблуня гілля підняла до­гори, і побачив він під ними Марійку. Так сподобалася йому, що каже:

— Якби ти хотіла, я б оженився з тобою.

    Марійці теж дуже сподобався цей хлопець і каже:

— Дай, яблуне, йому яблуко.

    Яблуня вкрила їх гіллям, і обоє стали обривати золо­ті яблука. Як обірвали всі до одного, хлопець взяв її на бричку і повіз до себе додому.

     А на другий день побачили на своєму городі яблуню. То вона вночі перейшла вслід за Марійкою. Ще довго там росла і родила золоті яблука. Може, і тепер родить, якщо вони ще живуть.

1. Оксамит — шовкова тканина з густим блискучим ко­ротким ворсом.