Марійка сиділа й малювала. Спочатку взяла блакитний олівець:

— Хай небо буде ясне! — сказала дівчинка й намалюва­ла небо. — У небі сяє сонечко, — промовила вона та взяла жовтий олівець.

    Намалювала сонце — і небо повеселішало.

    А внизу — поле, чорне та сумне.

— Розвеселімо його! — мовили жовта та блакитна барви.

    Узялися за руки й спустилися на землю: одна — блакит­ним дощиком, друга — ясним промінням.

    У чорній землі спала насінина. Пробудилася та й каже:

— Як мені хороше! Дощик мене напоїв, сонце зігріло. Буду я проростати.

    І над землею піднявся зелений паросток, і другий, і тре­тій, і багато веселих зелених паростків!

— Тепер я знаю, — засміялася Марійка, — де жовте й блакитне — там настає весна, бо разом вони утворюють зелену барву.

    Відклала олівці й замилувалася: гарна жовта барва з блакитною, як сонце з небом, як волошка з пшеницею, як наш прапор.