Катерина Іванівна повела своїх малюків-першокласників у поле. Був тихий ранок початку осені. Далеко в небі — табунець¹ перелітних птахів. Птахи тихо курликали, і від цього в степу було сумно.

     Катерина Іванівна сказала дітям:

— Сьогодні напишемо твір про осіннє небо, про перелітних птахів. Кожний з вас хай скаже, яке зараз небо. Дивіться, діти, уважно. Вибирайте в рідній мові красиві, точні слова.

    Діти притихли. Вони дивились на небо і думали. А через хвилину почулись перші твори-мініатюри².

— Небо синє-синє...

— Небо блакитне.

— Небо чисте.

— Небо лазурне³.

    І все. Діти знову і знову повторювали ті ж слова: синє, блакитне, лазурне, чисте.

    Збоку стояла маленька синьоока Валя і мовчала.

— А ти чому мовчиш, Валю?

— Небо ласкаве. — тихо сказала Валя і сумно посміхнулась.

    Діти притихли. І в цю мить вони побачили те, чого не бачили досі.

— Небо сумне...

— Небо тривожне.

— Небо журливе.

— Небо холодне. Небо грало, тремтіло, дихало, як жива істота, і діти дивились в його сумні сині-сині осінні очі.

1. Табунець — зграйка диких або свійських птахів.

2. Твори-мініатюри — невеликі оповідання—описи чогось або когось.

3. Лазурний — колір неба в ясний день, чистий відтінок блакитного.