ВІРНИЙ ДРУГ

Є у братика Іванка

вірний друг — шкільний дзвінок.

Зійде сонце спозаранку —

він дзвенить, немов струмок.

Вже пора, мовляв, до школи –

дзень-дзелень та дзінь-дзілінь!

Ще ніколи, ще ніколи

не запізнювався він.

І тому, коли, буває,

брат загається* на мить,

на порозі він стрічає і

докірливо дзвенить.

А перерва лиш наспіє —

озивається дзвінок,

дзеленчить, немов радіє,

що закінчився урок.

НАВКРУГИ КАЗКОВІ ШАТИ

Навкруги казкові шати —

сиве плетиво гілок.

Спробуй зразу відгадати,

де тут в'яз, а де дубок.

Де калина, де шипшина,

де черешенька мала?

Все зима запорошила,

запушила, замела.

Сплять над озером ялинки,

як сестрички в сповитку.

Біла віхола хустинки

їм зіткала нашвидку.

І берізка — мов лілея

в платті з ніжних пелюсток.

Замість бантика у неї —

з клена зірваний листок.

ЛІСОВА КОЛИСКА

Стежка, озеро, стіжок —

все у падолисті.

Ліс нудьгує без пташок,

і в гніздечку для пташок

задрімав сухий листок,

спить, мов у колисці.

АНДРІЙКОВА МРІЯ

Жита половіють за домом,

уже налились ячмені.

— Хотів би я стать агрономом,—

говорить Андрійко мені.

— Я б виростив диво-пшеницю,

шуміли б врожаєм степи.

На виставку в рідну столицю

повіз би найкращі снопи.

Серпанку легкі волоконця

снуються, пливуть навпрошки.

Андрійко сміється до сонця

і гладить важкі колоски.

НАМИСТО ДЛЯ ЛЕБІДКИ  

(осіння казка)

Білка — стриб собі та стриб

З гілки та на гілку.

То маслюк, то білий гриб

Вабить спритну білку.

Знайде шишку в сосняку

І гризе для втіхи.

Та найбільше до смаку

Їй міцні горіхи.

Запасла їх сотню штук,

Хоч здається — трішки.

Гульк! Аж дядечко борсук

Чимчикує пішки.

Підставляє сонцю бік

(Дні ще гарні, теплі).

Білка — скік собі та скік:

— Ти куди?

— До греблі.

— Далеченько.

— Не біда.

— Все одно.

— Дрібниця!..

Попід греблею вода

Піною сріблиться.

Бризки падають згори,

Світяться на гілці.

Греблю цю звели бобри —

Лісові умільці.

Вище греблі — озерце

І місток горбатий.

До вподоби плесо це

Дичині пернатій.

З прибережної лози

Випливають зрідка

Невимовної краси

Лебідь і лебідка.

З ними — двійко лебедят,

Тобто вся родина.

Зберігає мир і лад

Зграя лебедина.

Підпливають до бобра:

— Здрастуй, друже щирий!

Нам удосвіта пора

Відлітать у вирій... —

Докотилась їхня вість

До гаїв, узгір’їв,

Поскликала з різних місць

І птахів, і звірів.

Тут, у лісі, добре всім

Навесні і влітку...

Але час прощатись їм,

І бобер передусім

Привітав лебідку.

Він назвав її взірцем

Вірності і ласки.

Гляньте, плине озерцем,

Ніби щойно з казки.

А вінець її турбот —

Білі лебедята,

Що росли, росли і от

Наздогнали тата.

— Тож нехай, — сказав бобер, —

Вам щастить в дорозі. —

Та ... здивований завмер

В нерішучій позі.

Бачить: білка — стриб та стриб,

Жвава і вогниста.

У зубах трима не гриб,

А разок намиста.

Не з бусинок, а з плодів

Стиглої шипшини

Той разок палахкотів,

Як в печі жарини.

Білка лапку простягла,

Глянула поштиво

І лебідці одягла

Золотаве диво.

Пам’ятай, мовляв, про нас

У краю чужому.

А настане слушний час —

Повертайсь додому.

Повертайсь, як зійде сніг,

Ожива природа.

Хай чарує нас усіх

Лебедина врода.

Отака ось казка ця,

Тиха і врочиста,

Без початку і кінця,

Як разок намиста.