Давно, ще за старих часів,

у звірів не було хвостів.

А мухи — роєм біля вух...

Чим одбиватися од мух?

От в лісі, на березі прямо,

шле звірям дятел телеграму:

— Тук-тук. Всім звірам в ліс прийти!

— Тук-тук. Даватимуть хвости!

Найперша, звісно, як годиться,

пронюхала про це лисиця.

Прибігла — спритний мала хист —

і вибрала найкращий хвіст:

великий, довгий та пухнастий.

Іде, всміхається од щастя,

хвостом виляє — хить та хить.

Назустріч їй Сірко біжить.

— Гав-гав! Далеко ще брести?

Зосталися іще хвости?

— Зостались. Не такі хороші,

Як мій. Але дають. За гроші. Біжи!

Й Сірко чимдуж подавсь.

Сірку теж гарний хвіст діставсь,

такий — хоч бубликом підкинь.

Біжить Сірко, назустріч — кінь.

— І-гі-гі-го! Здоров рости!

Іще зосталися хвости?

— Зостались. Гірші вже, ніж мій,

Але ще є. Біжи мерщій!

Помчався кінь по шовку трав.

Кінь теж хороший хвіст дістав.

Біжить додому. Аж йому

стрічається корова: — Му!

Чи мені йти, а чи ревти?

Чи ще зосталися хвости?

— Зостались! — кинув на скаку

корові кінь. — На осоку

похожі, — шерсті зовсім мало.

Хвости пухнасті — розібрали!

Взяла корова хвіст негожий —

на осоку-траву похожий.

Останньою, в кінці вже дня,

прителіпалася свиня.

— Хрю-хрю, зостався хвіст мені?

— Нема! — гукнули всі свині. —

Ти де ж була? Спізнилась ти!

Забрали вже усі хвости!

Зоставсь маленький он на пні.

І — віддали його свині.

Так кожен звір — вір чи не вір —

й живе з своїм хвостом з тих пір.

Лисиця — спритний мала хист,

тому й найкращий в неї хвіст.