Пролітають біленькі сніжинки

І сріблясто на сонці блищать.

Мамо, мамо, чому я сніжинки

Не умію ніяк упіймать?

Вже здається, що ніби й спіймаю

А відкрию долоню: нема!

Лиш водичка з долоні стікає.

Лиш водичка в долоні сама.

Каже мама здивовано доні:

— А чи знаєш, чому це так є?

Бо у тебе тепленька долоня,

А сніжок від тепла розтає.

І помислила доня хвилинку,

Рукавичку наділа свою.

— Мамо, — каже, — тепер я сніжинку

Вже напевно, напевно, зловлю!