Не щастить мені, хоч плач! Ромчик Романкевич мій однокласник, ще й по будинку сусід. А він — неуважний. А мені віддуватися — щодня до мене приходить: що задавали?

    А нещодавно ось що сталося.

— Романкевич, то що в тебе із задачею? — запитала на математиці Наталя Львівна, учителька.

    Я штовхнула сусіда в бік.

— Га?.. З якою задачею?

— Ти знов за уроком не стежиш?

— Мені не потрібно. Я астрономом буду.

    Клас затих, а вчителька і бровою не повела.

— А як ти, Романкевич, не знаючи математики, розрахуєш відстані між зорями?

    І уявіть: наприкінці уроку Ромчик підняв руку, вийшов до дошки і розв'язав задачу на 12!

    Щось тут не те — астрономія, з математики 12. Після уроків я спіймала його біля будинку.

— Зізнавайся: навіщо тобі астрономія?

Ромчик насупився:

— Тепер мені треба якомога більше знати про космос, — він озирнувся і прошепотів: — Мій сусід — прибулець!

    Я отетеріла.

— Ти з чого це взяв?

— Слухай. Нещодавно вночі прокинувся я від шуму. Визираю з балкона, а на сусідньому — він! Зовні ніби людина.

    А в руках у нього якийсь пристрій, кулястий такий. Усередині щось клацає і звідти лунає: «Всесвіт рухається своїм шляхом».

— Може, це радіо? — припустила я.

— Яке завжди одну й ту саму передачу передає? Ха! — Ромчик повів далі. — Я почав стежити. Песик у нього є — Плутик. Розумієш? Від Плутон — планета така. Ясно, що вони звідти. — Ромчик багатозначно ткнув пальцем у небо. — Вони за нами шпигують, а я — за ними.

    Раптом Ромчик схопив мене за руку:

— Ось він іде!

    Доріжкою до під'їзду йшов високий чоловік у затемнених окулярах. Поруч із ним дріботів песик у комбінезоні. Ми з Ромчиком перезирнулися і пішли за ним. Песик кумедно крутив хвостиком, а чоловік раз у раз на нас озирався. Увійшли

в кабіну ліфта.

— Вам який поверх? — люб'язно звернувся до нас «прибулець».

— Сьомий, — безстрашно випалив Ромчик.

— Ти ж на шостому, поряд живеш! — усміхнувся високий.

    Поки Ромчик щось мугикав, він зняв рукавичку та простягнув руку до кнопок.

     Ромчик став білий як папір і зашепотів мені на вухо:

— Руки, руки...

    Я глянула на його руки — вони були... зеленими!

    Тим часом ліфт рушив.

— Ґвалт! Караул! Випустіть! — не своїм голосом заволав Ромчик і почав барабанити у дверцята. Песик загавкав, я втиснулася в кут.

Нарешті ліфт спинився. Ромчик вискочив першим, незнайомець кинувся за ним:

— Хлопче, що сталося? Тобі зле? — і він простягнув зелені руки до мого друга.

— Не чіпайте його! — отямилась я. — Ану, кажіть, з якої ви планети?!

    Прибулець укляк на мить, а потім як... зарегоче!

— Це ви через зелені руки? Ой не можу... Я лікар, дитячий — педіатр! Сьогодні мазав зеленкою постраждалого. Аж раптом пляшка перекинулась, я її спіймати хотів — і ось тобі маєш: і руки, і халат, і штани. А відмити зеленку — річ непроста.

    Я глянула на його джинси — так і є, зелені плями.

— А як щодо пристрою на балконі: «Всесвіт рухається своїм шляхом»? — уїдливо передражнив Ромчик. — Я все чув.

    На очах Ромчикового сусіда від сміху виступили сльози.

— Доведеться цей пристрій продемонструвати.

    Він дав мені в руки поводок Плутика й пірнув у квартиру.

— Усе. Зараз на тарілку — і ф'ють звідси!

— Та він же песика залишив, — я погладила Плутика.

    «Прибулець» повернувся із чимось кулястим під строкатим покривалом.

— Але-оп! — зелена рука змахнула покривало і... То була клітка з білим папугою. Той стрепенувся, заклацав дзьобом та завів: «Всесвіт рухається...»

— Товариш, письменник-фантаст, залишив доглядати, — пояснив лікар, — але не попередив, що він настільки балакучий...