З роду-віку ніхто з-поміж смертних людей не зважувався бодай подумки змагатись у ремеслі чи в будь-якій іншій роботі з неперевершеною майстринею, улюбленою дочкою самого Зевса — Афіною Палладою. Та якось прочула горда богиня: у Лідії є дівчина, що не хоче поступатися їй у ткацькій майстерності. Та ще й походить вона з бідного, незнаного роду.

— Яке зухвальство! — спаленіла богиня. І надумала помститись тій смертній.

    А юна Арахна — так звали дівчину — справді виросла в простій ремісничій родині. Мати рано в неї померла, а батько цілісінькі дні працював у майстерні, фарбував тонкорунну вовну в усі відтінки найбагатшого кольору — пурпуру.  Милувалося дівча тими барвами, а ще дужче вічно мінливими барвами природи.

     Змалечку Арахна навчилася ткати і з роками ткала дедалі краще і краще.  Вона мала меткі пальці, очі зіркі й пам'ятливі, а душу ще дитинну й гарну, і через те її тканини вражали красою. Легкі, мов повітря, невідчутні на дотик, як ранковий туман, вони мінилися дивними кольорами, сяяли сонцем, вабили хвилями, мерехтіли зірками чи стелилися зіллям і квітами.

    З усієї Лідії — з зелених виноградників високого Тмолу чи з берегів золотодайного Пактолу — часто прибігали до Арахни безжурні німфи, цікаві поглянути, як вона тче ті прегарні тканини. Наче зачаровані, дивилися німфи на Арахнину працю, бо то було справжнє мистецтво. Залюбки приглядалися вони, як спершу дівчина довго розминає прудкими пальцями грубу вовну і та стає легкою і пишною, наче хмаринка, як намотує вовну в мотки, як крутить своє веретенце, як нарешті гаптує голкою, немов пензлем малює.

—  Тебе,   мабуть,   навчала   сама   Афіна   Паллада! — у захваті вигукнула якось молоденька німфа.

     Та Арахна, хизуючись, мовила:

—  Афіна Паллада? Нехай вона ще спробує позмагатися зі мною. Я і не здумаю поступитися їй.

     Аж сахнулися назад злякані німфи — вони ж бо добре знали, що грізна богиня нікому не дарує образи.

     І справді, невдовзі по тому якось Арахна сиділа на подвір'ї й уважно ткала, тож і незчулась, коли до неї підійшла стара, сива бабуся і стала, спираючись на ціпок. Арахні здалося, що то котрась із стареньких служниць, і вона байдуже відвернулася від неї. Але стара раптом мовила:

—  Послухай, дівчино, моєї ради. Замолоду люди часто не годні стриматись від гострого слова і тільки на схилі літ стають обережні й мудрі.  Колись ти пожалкуєш, що образила велику богиню. Ти прагнеш слави найкращої ткалі, та дарма! Мерщій схилися перед богинею та ревно благай, щоб простила тобі зухвалість і гонор.

    Розгнівалась Арахна, прудко схопилася з місця — аж ткання її впало додолу — і мало не вдарила стару, та насилу перемоглась і тільки кинула згорда:

—  Навіщо ото стільки жити? Від старості ти вже геть позбулася глузду. Іди, повчай свою дочку чи невістку, коли вони в тебе є, а я собі і сама зараджу. Чого мені боятися Афіни Паллади?  Бачиш, вона не зважується змагатись зі мною у ткацтві, бо й досі сюди не прийшла.

—  Ні, прийшла! — залунало у відповідь, і вже перед Арахною стоїть не благенька стара, а могутня Зевсова донька.

     З переляку всі німфи й служниці впали долілиць перед нею, одна тільки Арахна не злякалася. Правда, вона підвелася з місця й обличчя їй на мить взялося рум'янцем, але тоді знову зблідло. Так удосвіта, коли прокидається богиня світанку Еос, небо наче займається вогнем, а як вимчить на своїй квадризі Геліос-сонце, воно яснішає й блідне.

—  Тож   будемо  змагатися? — глузливо спитала богиня, і очі їй спалахнули  вогнем   зловтіхи. — Чи  ти передумала?

—  Ні, не передумала, — твердо відказала Арахна. І тим накликала на себе чорну недолю. Почалося не бачене досі змагання. Обидві жінки — безсмертна і смертна,— підперезавши під груди одежу, швидко стали до кросен, і їхні пальці забігали спритно та вправно серед пурпурових ниток ледь помітних відтінків. Їх так важко було розрізнити, ті відтінки, як у веселці, що сяє на небі, коли сонце і дощ водночас тішать очі смертних людей. Багато у веселці барв, і одна непомітно для ока переходить у іншу. Так само мінилися барви і тут ще, наче сонячні промені, вплітались у вовну тонесенькі смужки щирого золота. На полотнині в Афіни Паллади вимальовувалася повість з прадавніх часів — як сперечалися боги за назву нового грецького міста. У величному спокої сидять навколо Зевса дванадцятеро богів-олімпійців, наче судді, і дивляться всі на Посейдона й Афіну. Ось Посейдон довгим тризубцем ударив щосили в каміння, і звідти чистим водограєм бризнула джерельна вода.

—  Я дав новому місту воду, тож хай воно зветься моїм ім'ям! — вигукнув тоді Посейдон.

    Та поруч стоїть Афіна Паллада із списом і щитом у руках, голову їй боронить мідний шолом, а груди — велика егіда. Афіна встромила спис глибоко в землю — і звідти виросла срібляста олива, що годуватиме своїми плодами людей.    Сподобалося це безсмертним богам, і вони визнали переможницею богиню, а місто — їй на шану — назвали Афінами.

    Оцю свою перемогу над Посейдоном і відтворила Афіна Паллада. А щоб Арахна збагнула, яка доля чекає на неї, богиня виткала по кутках полотнини кілька малюнків про долю зухвалих людей. В одному з кутків постали засніжені фракійські гори Гем і Родопа. Колись то були живі люди, рідні брат і сестра, молоді, гарні, щасливі. Та вони надумали називати себе Зевсом і Герою, за те і стоять тепер нерухомо, вкриті кригою й снігом.

     В іншому кутку Афіна Паллада виткала нещасну матір низькорослих пігмеїв, що насмілилася була змагатися з Герою, і та зробила її журавлем. У третьому кутку теж виткано птаха — лелеку. Ним стала троянська царівна Антігона, що всіх запевняла, ніби в неї коси кращі, ніж у самої Гери. Не зарадив Антігоні навіть її батько Лаомедонт, цар багатої Трої, і з волі злопам’ятної богині стала його дочка лелекою, що хизується своїм білим пір'ям та клацає раз у раз довгим дзьобом:   клац-клац!

    В останньому кутку плаче Кінір, володар міста Пафос на Кіпрі. Лежить він у смертельній тузі на мармурових сходах священного храму, обіймаючи ті сходи руками — бо то його юні дочки, дивовижні красуні, перетворені на мертвий мармур. Вчинила це Афродіта, бо царівни якось насмілилися сказати, що з лиця вони кращі навіть за богиню кохання і вроди.

     Край тканини Афіна Паллада обвила гіллям свого дерева — оливи, і від того весь витвір став довершено гарний. Милуючись ним, богиня закінчила роботу і тоді глянула на тканину своєї суперниці. Глянула і аж завмерла від заздрості й гніву.

      Посередині своєї полотнини Арахна виткала юну фінікійську царівну Європу, що її викрав Зевс: прийнявши подобу білого бика, він умчав її морем. Видно, як дівчина в розпачі дивиться на рідний берег, як кличе своїх подруг, як боїться вона морських хвиль і вся зіщулилась, підібгавши голі ніжки. А бик пливе далі й далі від берега.

      Виткала Арахна й інші малюнки, і в кожному йшлося про те, як боги-олімпійці ошукують смертних. Багато було тих малюнків, а круг них лягла вузька облямівка з яскравих квітів та виткого плюща.

      Хоч як стало заздрісно Афіні Палладі, та мусила вона бодай подумки визнати, що Арахнин витвір не гірший за її власний. Гнів пойняв могутню богиню, ще дужчий від того, що ця смертна насмілилася без шаноби, зневажливо змалювати безсмертних богів.

     Вихопила розлючена богиня в Арахни з рук полотнину, подерла на шмаття, ще й кілька разів ударила дівчину ткацьким човником по голові.

      У відчаї Арахна кинулася до свого покою і хотіла повіситись, та Афіна Паллада сказала їй владно:

— Живи! І тчи своє прядиво. Тільки, негіднице, знай: ти довіку висітимеш і довіку прястимеш, і ти, і всі твої нащадки! По тих словах богиня плеснула на Арахну соком якогось отруйного зілля та й щезла. А бідна дівчина - перетворилася враз на невеличкого павука і стала ткати в повітрі тонесеньке павутиння.

      Так помстилася жорстока богиня своїй смертній суперниці.