Роберт Льюїс Стівенсон 
Вересовий трунок 

Із вересового квіту 
    Пикти* варили давно 
Трунок, за мед солодший, 
    Міцніший, аніж вино. 
Варили і випивали 
    Той чарівний напій 
І в темрявих підземеллях 
    Долі раділи своїй. 

Та ось володар шотландський - 
    Жахались його вороги! - 
Пішов на пиктів оружно, 
    Щоб знищить їх до ноги. 
Він гнав їх, неначе ланей, 
    По вересових горбах, 
Мчав по тілах спогорда. 
    Сіяв і смерть, і жах. 

І знову настало літо, 
    Верес ізнов червонів, 
Та трунок медовий варити 
    Вже більше ніхто не вмів. 
В могилках, немов дитячих, 
    На кожній червоній горі, 
Лежали під квітом червоним 
    Поснулі навік броварі. 

Їхав король шотландський 
    По вересовій землі; 
Дзинчали завзято бджоли, 
    Курликали журавлі. 
Та був можновладець похмурий, 
    Думу він думав свою: 
"Владар вересового краю - 
    Чом з вересу трунку не п'ю?" 

Раптом васал королівський 
    Натрапив на дивний схов: 
В розколині між камінням 
    Двох броварів знайшов. 
Витягли бідних пиктів 
    Миттю на білий світ - 
Батька старого і сина, 
    Хлопця отрочих літ. 

Дивився король на бранців, 
    Сидячи у сідлі; 
Мовчки дивились на нього 
    Ті броварі малі. 
Король наказав їх поставить 
    На кручі й мовив: - Старий, 
Ти сина й себе порятуєш, 
    Лиш тайну трунку відкрий. 

Глянули вниз і вгору 
    Батько старий і син: 
Довкола - червоний верес, 
    Під ними - клекіт пучин. 
І пикта голос тоненький 
    Почув шотландський король: 
- Два слова лише, володарю, 
    Тобі сказати дозволь! 

Старість життя цінує. 
    Щоб жити, я все зроблю 
І тайну трунку відкрию, - 
    Так він сказав королю. 
Немов горобчик цвірінькав, 
    Мова лилася дзвінка: 
- Відкрив би тобі таємницю, 
    Боюся лише синка. 

Смерть його не лякає, 
    Життя не цінує він. 
Не смію я честь продавати, 
    Як в очі дивиться син. 
Зв'яжіть його міцно, владарю, 
    І киньте в кипучі нурти, 
І я таємницю відкрию, 
    Що клявся повік берегти. 

І хлопця скрутили міцно, 
    І дужий вояк розгойдав 
Мале, мов дитяче, тіло, 
    І в буруни послав. 
Крик бідолахи останній 
    Поглинули хвилі злі. 
А батько стояв на кручі - 
    Останній пикт на землі. 

- Владарю, казав я правду: 
    Від сина чекав біди. 
Не вірив у мужність хлопця, 
    Який ще не мав бороди. 
Мене ж не злякає тортура. 
    Смерть мені не страшна, 
І вересового трунку 
    Зі мною помре таїна!