Ми їздили в Канів на могилу Тараса Григоровича Шевченка.

    Коли піднялися на високу гору, де спить вічним сном наш великий поет, мене пройняло якесь щемливе хвилювання.

     Бачимо далекі береги Дніпра, його могутні води, ба­чимо зелені ліси на високих кручах. І все це дороге для нас. Бо воно — тисячолітнє. Люди народжуються і вмирають, а народ вічний, безсмертний.

     Я вперше відчув, що переді мною — Україна, що я її син. Ці високі гори, далекі степи — це моя рідна земля, а слово поетове — моя рідна мова. А рідна мова — це наша чиста криниця, без якої ми не зможемо жити.