Ніколи не забуду своєї першої дитячої драми, що тяжко й надовго ранила моє серце. Біг я з важкеньким ранцем зі школи. Зиркнув на ліщиновий кущ біля стежки і мерщій виламав собі добреньку лозину, сів на «коня» та й гайнув, аж закуріло серединою вулиці.

    Мені довго не прощали цього вчинку. Дерево в нашому селі дуже шанувалося, вважалося мало не священним. Добре пригадую, що в першому класі на одному з уроків учителька просила:

— Не ламайте, діточки, ні яблуні, ні груші, ні береста, ні тополі, ні кущів усяких. Тільки садіть їх там, де голо, і поливайте.

    Я бережу цей спогад. Він мені дуже дорогий своєю суттю: корисне і прекрасне пов'язане в один вузол. Дерево, кущ, чагарник, квіти, — без них не уявити життя на землі.

     З якого часу так повелося, що ми — мешканці того чи іншого села, міста, вулиці — зняли з себе відповідальність за зелені насадження у гаях, садках, палісадниках?

     А хто ж тоді ми? Тільки на словах — господарі землі? А я вірю, що майже все можна вирішити на своїй вулиці чи в своєму дворі, захистити зеленого друга.

     Треба тільки не заплющувати очей на неподобства.

     Нехай ніколи не в'яне в наших душах світ яворів, любистків, лелек і зозуль!

     Думаймо, шукаймо, діймо, борімось гуртом, громадою, не будьмо байдужими, сліпими і глухими! Хто збайдужів, не бачить і не чує, що екологічна біда — не результат емоцій, не міф, час отямитися.