Якось уранці Сашко виглянув у вікно й побачив, що на дорозі вже не гурчать натужно вантажівки з буряками.

    І городину всю вже позбирали. І сонечко стало ніби трохи лінькувате — і сходить пізніше, і гріє начеб неохоче. І дощі стали частіше перепадати.

— От до зими йдеться, — сказав батько матері. — Треба б навідатися до діда Степана. Збігло літо, а ми за роботою до нього ні разу й не вибралися. Добре, що сьогодні неділя.

— Тату, візьми мене з собою, — попрохав Сашко.

— А як же я без тебе? Візьму. Ти ж у нас завжди за пер­шого помічника.

    Сіли вони вдвох у машину і помчали за село. Там, біля тихої річки із задумливими вербами, притулився до лісу садок.

    Спинилися біля дерев'яних воріт. Батько посигналив, а Сашко виліз із кабіни й вистрибом помчав¹ до воріт. Він скучив за дідом і радів, що його побачить.

    Назустріч йому виступив дід Степан — високий, усміх­нений, з білою бородою.

— А підріс же ти, як з води, — мовив дід після привітань. Скуйовдив Сашкового чуба й пригорнув онука.

— Скоро, голубе, будеш козарлюгою.

    Підійшов батько, поцілувався з дідом і спитав:

— То чи добре яблука вродили?

— А вродили. І рясно, і великі, наче кавуни.

    Вони втрьох пішли в сад. У прохолодній тиші чутно, як шелестить під ногами трава і гупають об землю яблука.

— Он антонівка яка налилася, — показує дід на крислате дерево. На ньому поміж листя висять великі жовті яблука.

    Сашко зірвав одне й підніс його проти сонця. Запахуще яблуко просвічувалося. Видно було навіть зернятка всередині і тінь від його пальців з другого боку.

— Уже час їх і зривати, — сказав дід, — бо скоро вдарять морози, а там не зогледишся, як і сніг випаде.

— Дивися, онуче, яка щедра наша земля, — каже дід Степан. — Усе, що хочеш, чого душа забажає, на ній родить. Щасливі ми, бо живемо на такій землі.

    А й справді, думає Сашко, щедра земля. Як його мама. І нікого не обійде тією щедрістю. Він примружив очі й спро­бував уявити все, що родить земля: яблука, груші, картоплю, сливи, помідори, буряки, абрикоси, кавуни, смородину, полуниці... Хіба все одразу й згадаєш?

    Коли виходили з саду до воріт, дід простягнув Сашкові кілька антонівок:

— Почастуєш своїх друзів. Ви ж прийдете на поміч, як збиратимем яблука?

— Ти ще й питаєш, діду! Прийдемо всією вулицею. Хто ж відмовиться збирати яблука?!

    Коли вони від'їжджали, біля воріт ще довго стояв дід Степан. В кабіні пахли, мов подих осіннього саду, великі жовті антонівки. А обабіч дороги бігли назустріч машині прив'ялі або присохлі трави.

   Сашкові подумалося: мабуть, усе на світі знає, що скоро прийде зима, що осінь щоранку вже виглядає її. Якогось дня вони нарешті зустрінуться там, у тихому саду біля річки й лісу. І зима подякує осені за її щедрі плоди. А потім аж до весни стерегтиме, щоб ніхто не сполохав² сон стомленої землі...

^{1. Помчав вистрибом — побіг підстрибуючи.}

^{2. Не сполохати — не налякати.}