Колись давно в старому, аж сивому, дрімучому лісі жили зайчики. Ніби й звичайнісінькі собі зайчики, та ба: вони були без вух! Ні, на головах під шерстю мали по дві непомітні дірочки, але чули крізь них дуже й дуже погано — лише як лисичка або вовчик шелепнуть над самою головою. Тікай тоді, зайчику, якщо встигнеш!

     А вушка росли на узліссі. Вони були зовсім не заячі, ні, вони були ще нічиї. Довгасті, м'якенькі, пухнастень­кі, вушка були б звичайнісінькими рослинками, якби не мали абсолютного, найкращого на цілу околицю слуху. Ще здалеку чули ходу голодного звіра, ще зарання почи­нали метушитися й пробу­вати ховатись, та ба: ніжок у них не було! То кожен міг безборонно ласувати ніжни­ми соковитими стебельцями беззахисних вушок.

      Одного тамтешнього зай­чика прозивали Доброочком. І неспроста. Він мав прегарний зір і вважався в лісі чемпіоном з бачення. Та і його спіткала халепа.

     Похмурої днини, ко­ли сердитий вітер обривав з дерев листя й обламував

сухі гілки, зайчик не зміг почути обережних кроків лиси­ці, що підкралася ззаду і вхопила бідолаху за ліву задню лапку. Рвонувшись із останніх сил, він таки вирвався, тільки ж якою ціною! Лапку було геть-чисто покалічено! Знесилений, ледь живий, зайчик на трьох лапках довго скакав навмання, тоді пірнув у якісь хащі й упав.

— Ми пропали! — прошепотіло поблизу. — Цей звірю­ка нас поїсть!

    Доброочко, звісно, усього не міг розібрати. Зрозумів лише те, що його теж боялися. Розгорнув передніми лап­ками травичку, а звідти два вушка тремтять.

— Хто ви? — спитав Доброочко. — І чого злякалися?

    Насилу пояснили сердешні вушка, хто вони й чого такі наполохані.

— Ех, якби нам прудкі ноги! — зітхнули тихенько.

— Що кажете? — знову не почув зайчик. Бо чемпіоном же був із бачення, а не слухання! — А знаєте що? Сядьте мені на голову, щоб я краще почув.

    Тільки-но вушка вмостилися Доброочкові на маківку, як цілий світ для нього сповнився відразу тисячами зву­ків! А вушкам — відразу наче ноги виросли!

— Давайте дружити! — запропонував «прозрілий» за­йчик.

— Давай!

    За Доброочком усі-всі зайчики подобирали собі по парі довгастих вушок і міцно-преміцно з ними подружились. Безвухого зайчика більше ніде не стрінете.

    Тепер вушкам з ногами, а зайчикові з вушками від хи­жаків набагато легше рятуватися. І гарно їм! Мабуть, від них ото й пішло відоме прислів'я: «Добре братство милі­ше, ніж багатство»!