На одній невеличкій, проте затишній галя­винці, порослій кущами дикої малини та ожини, мешкала не одна лісова родина. У хатинці під зваленим деревом жила сім'я їжачків, на сосні в дуплі оселилася білка, а під густим корінням облаштував собі нірку заєць із великою сім'єю.

    Весело і дружно жили мешканці галявини. Працювали з ранку й до вечора, слухали спів соловейка та синички — і ніколи не нудьгували.

— Послухай-но, сусіде, — гукнув якось зай­чик Клаповух до їжака Будячка. — Я недавно бігав лісом і побачив неподалік велику грушу-дичку. Вона вже достигла, і грушок під дере­вом — на всю зиму нашим родинам вистачить.

Ходімо назбираємо!

— Ходімо, друже, та ще й сусідку білочку Вивірку гукнімо із собою.

    От взяли вони торбинки та й подалися утрьох до груші. Зайчик попереду скаче — дорогу пока­зує, білочка — з гілки на гілку поспішає. А їжа­чок, як завжди, позаду, ледве встигає.

— Грушок справді славно вродило, — тішився їжачок, зав'язуючи повнісіньку торбину.

— Так-так, сусіде, але поспішаймо, ще раз встигнемо нині прийти, бо ж зима вже скоро дасть про себе знати, а роботи ще так багато! — квапив Будячка Клаповух.

— Та ти біжи вперед, більше встигнеш. А я собі поволі почвалаю.

    Так і зробили. Зайчик уже втретє до грушки прибіг, а їжачок лише вдру­ге, та й то притомився. Аж раптом білочка, яка вже вискочила на сосну й рушила додому, сполошено загукала: «Втікайте мерщій, вовк!».

     Зайчик схопив торбину — та й навтьоки, але скочив прямісінько на вовка, який висунув хижий писок із-за куща. Зубатий не сподівався цього і впав. Коли ж підві­вся, то зайчика вже не було й видко. Та він побачив їжачка, який розгублено дивився то на торбу з груш­ками, то на вовчиська. Адже Будячок розумів, що з торбою він не втече, а лишати харч було шкода.

— Ага, попався, — загарчав, підступаючи, вовк.

    Та Будячок миттю скрутився в клубочок, наставивши колючки до вовка. Як той не нама­гався його дістати, як не перекочував — усе дарма, лиш поколов лапи. Тоді вовк ш;е лютіше загарчав.

— Ах ви ж поганці! Вам такі витівки не минуться.

   Він забрав їжачкову торбинку, висипав з неї грушки та й посунув у бік галявини, на якій жили звірята. Усі, побачивши вовка, мерщій поховалися по своїх хатках і міцно зачинили дверцята. Але в Зубатого був лихий план. Він знайшов під листям і корінням дерев комірчини звірят і вибрав звідти всі запаси на зиму. Склав усе це в мішок та й викинув у річку.

— Тепер вам не буде що їсти, від голоду ви станете слабкі, і я вас таки спіймаю, — мірку­вав злодюга.

    Звірята, побачивши зіпсовані комірчини та не знайшовши своєї їжі, дуже засмутилися. Адже вони ціле літо працювали, цілу осінь зби­рали харчі на зиму, а тепер нічого немає. Вони відчайдушно кинулися назбирати ще якоїсь їжі, та марно. Випав сніг і накрив пухкою холодною периною все, що росло в лісі.

— Ну, що ж, — намагалася заспокоїти себе білочка, — я-от маю в дуплі трохи горішків, а на деревах ще полишалися шишки. Якщо їсти потроху, то якось до весни вистачить... А от зайчиків шкода...

— Нічого, — втішав жінку їжачок, — ми добре наїлися, ляжемо спати до весни, а там у нашій підземній схованці трішки жита сховано.

— Та то ж, щоб поле засіяти, — бідкалася їжачиха.

— Не журися. Трохи з'їмо, трохи посіємо. Колись-таки вовк цей від нас відчепиться — то щось іще надбаємо. От зайцю буде скрутно...

    У зайця було велике сімейство — аж семеро діточок. Усі любили смачненько попоїсти. На щастя — і від роботи не відмовлялися. Кожен щось на зиму старався припасти. Тому й комір­чина в лісі була не одна прихована. Та цього було замало для такої великої сім'ї.

     Хоч і намагалися їсти потрошки, але дуже скоро припаси стали кінчатися.

А вовцюга щодня приходив зранку до груш­ки — раптом зайці зголодніють і почнуть шука­ти там поживи. Та зайці знали про засідку — їм розповіла Вивірка, яку вовк ніяк не міг дістати на дереві.

— Діточки, — повчав Клаповух, — не йдіть до грушки, якщо навіть дуже схочеться їсти, бо потрапите в зуби злодюги.

— Що мені втрачати, — подумав одного разу Спритний — син Клаповуха, — або загинемо всі з голоду, або від вовчих зубів.

   Якось уночі, коли вся родина лягла спати. Спритний узяв торбину й подався до грушки. Вовка ніби не було, тож молодий заєць кинувся розгрібати сніг та набирати мерзлих грушок до торби. Коли торба була повна, він схопив її і кинувся мерщій до хати.

    На ранок у норі зайців було справжнє свято! Грушки за ніч відтанули й були такими смачни­ми, як ніколи.

— Не їжте багато, адже треба лишити й на потім, — зупиняла дітей мама-зайчиха.

— Мамо, там багато є грушок, — безпечно мовив Спритний, — я завтра принесу ш;е.

— Ні, синку, це дуже небезпечно, адже вовк не дурний, він побачить, що хтось приходив по грушки, й більше звідти не піде.

— А я знаю, що треба зробити, — мовило зай­ченятко Мудрунець. — Адже вовк також схоче їсти, тож ми його виманимо від дерева.

— Як? — затривожилася мама. — Я боюся! Це ризиковано!

— А ми попросимо Вивірку нам допомогти.

    Зубатий ще здалеку побачив заячі сліди на снігу й люто клацнув зубами. Він почав ходити навколо дерева й винюхувати, намагався пройти слідами зайця, але вони були заплутані. Та й від дерева не хотілось йому віддалятися. Аж тут, по інший бік від грушки. Зубатий почув хрускіт гілля. Він побіг туди. Білка, яка стрибнула на суху гілляку, зірвалася і полетіла вниз.

— Нарешті поласую, — облизався вовчисько, та коли він наблизився до білки, вона раптом підвелася і скочила на дерево.

    Вовк спробував її дістати, та марно. Рудий хвостик тільки майнув перед його носом — і вона перестрибнула на інше дерево. Вовк побіг за білкою, чекаючи, що вона от-от знову впаде. Та все було марно. Зрештою, він спере­сердя спробував розгребти мишачу нору, та, спіймавши облизня, пішов назад до дерева.

— Мене таки надурили! — люто завив Зубатий, коли побачив свіжі заячі сліди.

    Слідів було багато, і всі розходилися в різні боки, тож вовк побіг навмання.

— Когось та спіймаю, — не здавався він.

    I таки спіймав. Маленькому Буханцю не пощастило. Він перечепився через корч і впав. У нього боліла забита лапка, тож швидко бігти не міг. Переляканого зайчика схопив Зубатий. Не довго роздумуючи, вовчисько роззявив пащу й хотів уже проковтнути бідолаху, аж... Вивірка вцілила йому шишкою просто в ніс. Він ухопив­ся лапою за носа, а маленький Вуханець чим­дуж кинувся тікати.     До хатинки прибіг ледь дихаючи.

— Ой лишенько, — зітхала зайчиха, — тепер ми вже ніколи не зможемо ходити по грушки. Тому, діточки, потерпіть ще трішечки, не ходіть до вовка в зуби. Краще вже від голоду пропасти, аніж у вовчій пащі.

    Ось уже почало пригрівати весняне сонечко, танути сніг. Зубатий дедалі частіше навідувався на галявинку, не покидаючи надії спіймати зне­силеного зайця або голодну білку, чи, може, вилізе сонний їжак. Та лісові звірята завбачли­во сиділи по своїх домівках.

    У білочки народилися малята, тож вона від­крила свої горіхові запаси. Їжачки прокинули­ся, розгребли свою скарбничку із житом і вта­мували голод після довгої сплячки. А зайці не мали вже сили бігати — так голод допікав. Тож і сиділи собі нишком у норі, чекаючи, поки виросте перша травичка.

    Будячок виліз із нори й побачив, що довкола вся земля переграбана вовчими лапами. Він захвилювався — як його сусіди перезимували. Тож пішов до зайців.  Невеселу картину побачив їжачок. І вирішив він допомогти своїм друзям. Узявши торбинку, подався на сусідню галявин­ку. На ній завжди найпершою проростала кульбабка, яку так любили зайці. Їжачок дуже зра­дів, побачивши молоденькі листочки. Він нарвав трохи й поспішив до сусідів.

     Біля самої хатки Будячок побачив вовка. Той радо клацнув зубами і скочив до їжачка, але Будячок встиг згорнутися в колючий клубочок. Зубатий пам'ятав, що з колючками — сама моро­ка, тож сів і почав чекати. На щастя, з дупла визирнула білка. Вона зірвала кілька шишок і жбурнула у вовка. Тепер це його не налякало. Він лише сердито загарчав і клацнув зубами. Але їжачиха почула, що там коїться ш;ось недобре, і поспішила зі своєї хатки. Вона тихенько підкралася до Зубатого, згорнулася клубочком і при­мостилася біля нього. Вовк від нетерплячки вов­тузився на одному місці, то вставав, то знову сідав... От і вмостився на саму їжачиху. Тож від болю заскавучав так, що по всьому лісу луна пішла, і дременув не знати й досі куди.

      Зайці, посмакувавши молодими листочками, зраділи й повиходили надвір... Аж тут і соловейко прилетів — та давай виспівувати радісних веснянок! А сусіди відтоді стали ще дружніши­ми, адже зрозуміли, що вони хоч маленькі, та разом і їм ніщо не загрожує.