Узимку двоє зайчиків забрели на город. Снігу бу­ло небагато — вони потрудилися лапками і вигребли з-під землі декілька морквинок.

— Як добре! Сьогодні ми наїмося досхочу! — сказав перший зайчик.

— Може, не варто з'їдати всю моркву одразу? Давай з'їмо стільки, щоб не бути голодними, а решту зекономимо — пізніше пригодиться! — запропонував другий зайчик.

— Не знаю я такого слова — економити! Є морква — їж, нема — шукай чогось іншого поїсти!

    Другий зайчик не став сперечатися. Він міцно за­тис лапками дві морквинки, що залишилися від обіду, і пострибав до своєї нірки. А перший усе їв та їв, аж нарешті відчув, що живіт у нього повнісінький. За­лишився ще шматок моркви — та він уже на неї і дивитися не міг. Узяв та й викинув рештки.

    Наступного дня город і ліс замело снігом. Знялася така хуртовина, що з нірки й носа не ви­сунеш. У другого зайчика — дві морквинки. Він їх потрохи куштує, аби лише не відчувати голоду, — і так перебув у нірці негоду.

   А перший з голоду аж занедужав. Коли нарешті можна було вибігти в ліс — у нього не стало сили вилізти з нірки. Добре, що товариш допоміг: збігав на город та притягнув примерзлу капустину.

  Зате перший зайчик добре запам'ятав слово «еко­номити»: він зрозумів, що треба навчитися зберігати їжу, поки не здобудеш нової. А хто вміє зберігати — той уміє й господарювати.