Сіли два зайчики в ліску під берізкою, гріються на сонечку і розмовляють.

    А в ліску так гарно!.. Мушки гудуть, одна за одною ганяються, крильцями видзвонюють, ніби сміються. А там дрізд посвистує.

    Ну так світло, тепло, весело! Та сумно зайчикам, неве­села в них розмова.

— Ой, яка гірка доленька наша! — каже один за­йчик. — Бійся щодня, тремти щогодини, усе прислухай­ся, чи не ходить ворог твій близько.

— А скільки в нас ворогів! Хто тільки не кривдить нас, бідних зайчиків! Кривдять нас люди, кривдять звірі; навіть птахи-хижаки. Шуліки, сови, пу­гачі — і ті нас, зайчиків, зневажають.

— І як боронитися нам від лютих наших ворогів? Чим рятуватися? Одна тільки надія на наші ніжки. Допоможуть вибратися з біди — на­ше щастя. А не допоможуть — пропала наша шкурка!

    І гірко заплакали зайчики. Плачуть і сльози лапками втирають.

— Хіба ж можна жити нам на світі? — каже другий зайчик. — Ніхто не боїться нас, ну зовсім ніхто!.. Мабуть, підемо та у воду кинемось!

    Наплакалися, нагорювалися бідні зайчики й пішли до озера топитися з горя. Прийшли до озера, зупинили­ся, попрощалися. До самого берега підійшли, щоб у воду кинутись, аж бачать — стриб жаба на купину: побачила зайчиків і злякалася.

— Еге, — каже один зайчик, — є ж на світі створіння, що й нас бояться. Мабуть, їм ще важче на світі жити.

    Глянули зайчики один на одного й побігли назад у лі­сок.