Минув надвечірній дощ, і над луками звелася бар­виста веселка.

— Ось, Васильку, — сказала мама, хто пройде під тією веселкою — все життя буде щасливий.

    Вихопився Василько із дво­ру — та й гайнув стежкою на луки зелені. Уже скоро, здається, під самою весел­кою пробіжить. І спинився раптом. Став як укопаний. Повернувсь — і назад у село щодуху летить. Бо як же він за своїх друзів позабував?

— Петрику! — покликав Ва­силько свого сусіда. — Давай пробіжимося під веселкою. Мама сказала, що від того щасливі все життя будемо.

— Давай, — згодився Петрусь. — Але ж треба й Лесю гукнути. Хай і вона пробіжить.

Покликали і Лесю. Потім іще до гурту взяли кіль­кох хлопчиків та дівчаток. Зібралися нарешті бігти під веселкою, глянули — а її вже нема.

— Не журіться, діти, — сказала Василькова мама. — Завтра чи позавтра зведеться інша веселка, тоді й пробіжитеся під нею.

   А сама раділа, що син не забув за своїх друзів.