Колись, давно-давно, величезні ліси заячого холодку росли. І селилися в них зайці гамірливими селами і селищами. Тепер же заячий холодок лиш подеку­ди в лісі. Під гіллястими кучерявими деревцями зайці люблять спочивати і вести довгі розмови про життя-буття.

     Хтозна, звідкіля приблудився до Золотого бору капловухий Заєць. І такий же задавака та нахаба!

— Це мій холодок! — заявив, влігшися під одним деревцем.

— І це мій! — вигріб собі ямку під іншим.

— І це мій! — побіг під третє, зігнавши звідтіля зайчат.

— Хіба так можна?! — прибігли скаржитися вони Дідові-зайцю.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв їх Дід. — Побачи­мо, що з того далі буде.

    Пішли зайці на город по капусту. Капловухий Заєць вибрав найбільшого качана, силкується, ніяк не покотить.

— Облиш! — сказав йому заєць Дід. — Це наша капуста. Поплентався капловухий Заєць у свій холодок ні з чим. Лежить, насурмонившись, лапу на лапу заки­нув. Аж чує, зайці збираються на город по моркву. І він з ними. Учепився за найбільшу морквину, тягне.

— Облиш! — сказав йому заєць Дід. — Хіба це твоя морква! Це наша!

    Розсердився капловухий Заєць. Лежить у холодку, не поворухнеться.

    Зайці повсідалися на осонні, ласують морквою, капустою.

    Капловухому мулько стало лежати і їсти хочеться.

— Ідіть уже в холодок! — гукає до зайців.

— А хіба то наш холодок? То ж твій, — відказують йому зайці.

    Капловухий Заєць як підскочить та як загаласує на весь ліс:

— Це наш холодок! Наш!

    А зайці як засміються! Отож-то.