Хто не знає зайця? Принаймні, якщо не бачили, то чули про нього. Пригадуєте, у скількох казках, оповіданнях, віршах і мультфільмах зустрічається зайчик? У народі його пестливо називають зайчиком-побігайчиком, зайчиком – довгі вуха, кмітливцем косооким, зайчиком – прудкі ноги, сіреньким боягузиком.

  Кожне з цих прізвиськ до нього підходить, за винятком останнього. Ніякий зайчик не боягуз! Адже боягуз у хвилини небезпеки розгублюється, від страху не знає що й робити. А зайчик – навпаки! Хутко роззирнеться, що діється навколо, і нумо хитрувати! То дремене в поле, а то стрибне і перепливе річечку, або зненацька плигоне убік і гайда в непролазні для ворогів хащі! Перш ніж залягти у схованку, він заплутує свої сліди. А вже коли не допомагає йому ні хитрість, ні втеча, падає на спину і відбивається від хижаків сильними задніми лапами.

    Справжня назва зайчика, який трапляється повсюди в Україні, - заєць-русак, або заєць сірий. У нього густе, тепле, рудувато-сіре з темним ряботинням хутро, яке допомагає добре маскуватися, адже це – один із найголовніших його засобів захисту. Важко запримітити сірий клубочок, що причаївся на ріллі. Лише кінчики вух та хвостика у нього чорні, а біле хутро на животі, коли тваринка лежить, нікому не видне.

    Заєць має короткий хвостик та довгі рухливі вуха. Задні ноги довші за передні, тому звірок пересувається стрибками.

    Зустріти зайчика можна на полях, на луках, на лісових галявинах, навіть у садах і городах. Живуть зайці не більше 12 років.

   Заєць – рослиноїдні тварина. Влітку він живиться соковитими травами, а взимку – сухою травою, озиминою, корою та пагонами різних дерев і кущів. На пошуки їжі зайці здебільшого виходять уночі, а вдень відпочивають.

   Кажуть, зайці сплять із розплющеними очима. Але це не так, бо не очі, а довгі вуха допомагають сіренькому здалеку побачити небезпеку.

   Зайчик – охайна тваринка. Полюбляє чепуритися – причісує своє хутро лапками, вилизує язичком.

   Три-чотири рази на рік у зайців народжуються малята. Годують їх зайчихи молоком, яке настільки поживне, що дві-три годівлі на тиждень зайченятам вистачає. Тому зайчиха з ними увесь час і не сидить, а віддаляється, щоб менше привертати увагу хижаків до дітлахів. Малюки сіренькими клубочками тихесенько лежать, знаючи, мабуть, що будь-яка зайчиха, пробігаючи поряд, обов'язково їх нагодує, бо у зайців немає поділу на своїх і чужих дітей.