Лука закляклими руками нишпорить у наплічнику, намага­ючись намацати ключі від вхідних дверей. Надворі набридлива холодна мжичка. У таку погоду хочеться чимскоріш забігти до теплої хати, вмоститися на канапі перед телевізором із горнятком гарячого чаю. А ще не завадять улюблені рогалики з трояндовим варенням… Від тих теплих думок Луці стає ще холодніше, а ключі ніяк не знаходяться. Нарешті хлопчик усвідомлює: я забув їх у роз­дягальні басейну. Батьки з роботи ще не скоро прийдуть… Ех, ну чому зараз не літо?!

— Луко, ти чого дрижаки ловиш? Ану хутко додому… — раптом почувся знайомий голос за спиною. То пан Максим повернувся з прогулянки зі своїм Рексом.

— Та… ключі на тренуванні забув… — бурчить Лука. Йому дуже соромно перед сусідом, бо всі знають, як той любить порядок. Він давно живе сам. Його син мешкає в Канаді і з батьком бачиться нечасто.

— Прикро, але то не катастрофа. Запрошую тебе в гості, — пан Максим усміхається і вже не здається Луці таким суворим, та все ж хлопчик ніяковіє:

— Незручно якось…

— Незручно зубами цокотіти, а робити людям приємність — дуже зручно. У мене, до речі, гостей давно не було…

    У квартирі пана Максима — затишно і цікаво. На стінах — географічні карти, у кутку на високій ніжці — велетенський глобус. Ще один, менший, — на шафі. А на стелажах — книжки, книжки, книжки…

— Я геологом працював, — пояснив пан Максим, — наїздився чимало. Он на карті позначено місця, де мені вдалося побувати.

— А що це за карта з іконами? — поцікавився Лука.

— То ми з родиною мандрували по святих місцях України і з кожної прощі привозили образочок… Дивлюся на них і прига­дую ті щасливі миті, коли ми були разом… — пан Максим смутніє, але одразу його обличчя знову осяює усмішка: — Чого це я про сумне! Пригощайся, будь ласка, — і підсунув до Луки тарілочку з печивом.

    Відтоді хлопець частенько забігав до сусіда. Виявилося, що пан Максим — чудовий оповідач. Він таке може розповісти, що в жод­ній книжці не прочитаєш.

    Та якось хлопець застав сусіда дуже засмученим.

— Із сином щойно розмовляв, — пояснив пан Максим, — напо­лягає, щоб я приїхав до них. Надовго… А може, й назовсім…

— То це ж чудово! — Лука не розумів причини смутку. — Це ж суперово, коли всі разом: ви, син, онуки…

    Рекс жалібно заскавулів і ліг, поклавши мордочку на лапи.

— Ото мудрагелик, все розуміє, — пан Максим лагідно почухав пса за вухом. — Не можу я його зрадити. Пам'ятаєш, що сказав лис Маленькому Принцу: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». А я його цуценям підібрав, ледве виходив.

    Лука зітхнув — він давно мріяв про песика, та батьки були невблаганні: «Це тобі не іграшка, а великий обов'язок!». Але він уже достатньо дорослий, аби впоратися з таким обов'язком. Саме так Лука й сказав увечері батькам.

— Тоді мусиш нас у цьому переконати, поставив умову тато. — Ми з мамою пого­джуємося на експеримент.

    Наступного ранку будильник задзвенів на годину раніше, ніж зазвичай. На вулиці десь сіріло. Страшенно не хотілося покида­ти теплого ліжка, але Лука був налаштова­ний рішуче.

     За кілька хвилин він уже тиснув на кнопку дзвінка сусідньої квартири, а зго­дом із Рексом пірнув у туманну мряку.

    Той непривітний ранок став свідком початку нової історії дружби. З'ясувалося, що з песиком клопоту справді чимало. Не лише вигуляти, а й вчасно нагодувати, відвести до ветеринара, дресирувати врешті-решт. Окрім того, ніхто не відміняв домашні завдання, тренування в секції з плавання. Але Лука впорався, сам дивувався, як йому вдається скрізь встигати. А найбільшою нагородою для нього була прихильність Рекса.

    І от настав день, коли вони проводжали пана Максима в аеро­порт. Той на прощання приголубив улюбленця і сказав:

— Я впевнений, друже, тобі буде добре з новим господарем.

   Рекс лизнув пана Максима в носа і тихенько вискнув у відпо­відь: не хвилюйтеся, мовляв, тепер я справді не пропаду.