Я сиділа за столом перед вікном і писала. Букви були вкрай неслухня­ними й танцювали в різні боки. Мене весь час щось відволікало. То маши­на проїде та голосно засигналить, то собаки загавкають з якогось переляку…

   Я поглянула у вікно: на поручні нашого балкона сіло двоє голубів. Чомусь я відразу зрозуміла, що вони пара. Дівчинка трохи менша, світло-сірень­ка, із золотавим блискучим відливом на шиї. Хлопчик був більшим, темного забарвлення, але зі світлими крилами.

    Можете не вірити, але голубки про щось роз­мовляли. Це було настільки добре видно, що мені здавалося, що я от-от почну розуміти їхню мову. Він щось воркує — вона уважно слухає, схилив­ши голову. Вислухає — відповідає, і тепер уже його черга дослухатися до слів красуні. Погово­ривши, голубки торкнулися дзьобиками.

— Не може бути! Вони цілуються! — прошепо­тіла я, боячись сполохати закоханих.

    Обережно злізла зі стільця, побігла до мами в кімнату:

— Мамо, мамо! У нас на балконі закохані цілуються!

— Що?

    Мама колихала молодшого брата, але від моїх слів підвелася й мерщій побігла в мою кімнату. Уже за мить ми разом стояли біля вікна.

    На жаль, балкон був порожнім. Від пари закоханих не залишилося і пір'їнки. Напевно, вони вирішили, що й так забагато мені розповіли. Од­нак тепер я точно знаю: птахи вміють розповідати справжні історії! Треба лише навчитися їх слухати…