Вчився в одній школі Геннадій. Яке б запитання не поставила вчителька, він зразу ж піднімає руку, дає повну відповідь і одер­жує п'ятірку. Писав Геннадій краще від усіх, розв'язував задачі швидше від усіх.

    Але не любили товариші Геннадія: занадто вже виставляв напоказ свій розум. Відповість на запитання вчительки й так подивиться на клас, наче каже: «Я — найрозумніший».

    Напровесні клас зібрався у похід. Раділи діти: скільки задово­лення принесуть їм мандрівка та ночівля в лісі!

    Думали-гадали, які речі у похід брати, як обід варити, як на ніч влаштуватися. І вирішили: потрібно брати одну ковдру, одну миску на двох. Швидко розібрались за парами. А з Геннадієм ніхто не хоче ні ковдри однієї брати, ні з однієї миски їсти.

    Заплакав хлопець, пішов до вчительки й каже:

— Я ж нікому й слова поганого не сказав... За що мене не злюбили?

— Нелегка справа — примусити себе говорити, — відповіла вчи­телька. — Ще важче — примусити себе мовчати. І ще важче — при­мусити себе думати. А найважче — це примусити себе відчувати.

— Як же мені примусити себе відчувати?

— Треба бачити людей іншими очима. Ти радієш, що ти ро­зумніший за всіх. А треба сумувати, що немає розумнішого за тебе. Тому що кожний, хто вважає себе самим-самим, стає кінець кінцем самотнім.

— Дякую за науку, — сказав Геннадій. — А в похід мені як же — йти з товаришами чи ні?

— Йди. Бери свою ковдру, свою миску і починай нове життя. Відкривай очі на людей і вчись їх бачити по-іншому.