Улюблена гра маленького Миколки — складати високу рівну вежу з кубиків. Кубиків у нього багато, різ­них кольорів. Коли Миколка складає всі кубики один на інший, то вежа стає заввишки, як сам хлопчик. Йому дуже подобається!

    Одного разу поїхав хлопчик із батьками на все літо до бабусі й дідуся за місто. Там було весе­ло: два котики, кудлатий добрий пес у дворі, жовті курчата. Ми­колка завів¹ нових друзів, грався із ними у м'яча та хованки.

    У садку бабусі й дідуся росли яблука, абрикоси, сливи, груші, порічки, малина — стільки смако­ти! Гарно літо минуло, швидко час промайнув.

    Восени Миколка повернувся додому. Зайшов до своєї кім­нати та й згадав про улюблену забавку — кубики. Дістав усі з коробки, склав один на інший, рівненько, старанно — гар­на утворилася вежа. Став хлопчик біля неї та сплеснув: «Ой! А чого це вона така маленька?  Завжди ж була такого зросту, як я. А тепер якась занизька, ледве до носа дістає».

     Загубилася, мабуть, решта кубиків... Заплакав Миколка. заходився шукати кім­натою.  Ніде немає! Гукає маму:

— Зникли кубики-и-и! Загуби-и-и-и-ив!

    Мама зайшла до кімнати, глянула на вежу, потім на сина й усміхнулася:

— Кубики всі на місці. Просто ти, Миколко, за літо виріс!

    Засміявся Миколка. Це ж треба, яка дивина. Був маленький, а став вищим за вежу!

1. Завів нових друзів — познайомився.