Одного разу мама попросила доньку:

— Полюсю, допоможи посуд помити. Адже мені ще до магазину потрібно встигнути й обід приготувати.

    Але дівчинка відмахнулася тільки:

— Ну мамо, хіба ти не бачиш, що я граюся? — і взялася розчісувати ляльку.

    Підійшла бабуся до Поліни:

— Онученько, ходімо разом квіти в саду поллємо. Мені одній важко.

    А Поліна плечима знизала:

— Ой ну, квіти поливати! У мене стільки турбот із цими ляльками: одну зачесати, іншу одягти...

    Потім до дівчинки молодший брат прийшов, тягне за руку та просить:

— Полю, допоможи мені кубики скласти.

— Та ти що — обурилася Поліна, — твої кубики — сам і складай!

    Звечоріло. Настав час вкладатися спати. А Поліна ніяк не засне: то посидить на ліжку, то на інший бік перевернеться. Не йде до неї сон — і все тут!

    У кімнату зазирнула бабуся:

— Що, онучко, не спиться?

— Не хоче до мене сон приходити... Чому так, бабусю?

    А бабуся усміхнулася й говорить:

— Сон тільки до тих приходить, хто вдень завзято працює.

    Наступного дня Поліну було не впізнати. Вона дуже ста­ралася й допомагала всім-всім: татові, мамі, бабусі й навіть молодшому братові. А ввечері вона заснула так швидко, що й сама не помітила як. Адже до справжніх помічників сон завжди приходить залюбки!