Хлопчики Сашко та Петрик залишилися вдома самі. Вони жили на дачі — біля самого лісу, у маленькій хатинці. Того вечора їхні тато з мамою пішли до сусідів у гості.

    Коли стемніло, Сашко та Петрик самі вмилися, самі роздяглися та спати повлягалися. Лежать і мовчать. Ані тата, ані мами немає. У кімнаті темно. Сашко й каже зі свого ліжка:

— Мені зовсім і не страшно.

— Мені теж зовсім не страшно, — відповідає Петрик з ін­шого ліжка.

— Ми злодіїв не боїмося, — каже Сашко.

— Бандитів також не боїмося, — відповідає Петрик.

— І тигрів не боїмося, — каже Сашко.

— Вони сюди не прийдуть, — додає Петрик.

    І щойно Сашко хотів сказати, що він і крокодилів не боїть­ся, аж раптом чують — за дверима, у сінях¹, хтось ледь чутно тупає ногами по підлозі: туп... туп... туп... шльоп... шльоп... туп... туп...

    Як скочить Петрик до Сашка в ліжко! Вони понакривалися ковдрами з головою, притулилися один до одного. Лежать тихо-тихо, щоб ніхто не почув.

— Не дихай, — каже Сашко Петрику.

— Я й не дихаю.

    Туп... туп... шльоп... шльоп... туп... туп... шльоп... шльоп...

     Але тут прийшли тато з мамою. Вони увійшли в дім, запалили світло. Петрик із Сашком їм усе розповіли. Мама з та­том пішли в сіни. Раптом бачать, понад стіною хтось як чкурне2 в куток... Пробіг і згорнувся там клубочком. Дивляться — та це ж їжачок!

1. Чкурнути — дуже швидко пробігти.

2. Сіни — нежила частина будинку; коридор.