Був у селі пан. Одного разу він сказав бідному селянинові:

— Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.

— У нашому краї всі мужики розумні.

— А пани?

— На таке показує, шо кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові, — відповів селянин.

Пан подумав і знову спитав:

— А я розумний?

— Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, шо ви за один.

— Ну що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся...

— Нехай буде, — мовив селянин.

    Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували!

    А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і — шульк у солому, шо була на возі. Тільки ноги стирчать. Пан підійшов до нього й питає:

— Що сталося, чоловіче?

— Тс-с-с... Онде ведмідь, ховайтеся.

    Панисько оглянувся та й собі в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах.

    А селянин каже:

— Ой, якби в нас був хоч один пес!

— А то чому? — спитав пан.

— Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.

    Пан ледве сопів. А потім порадив:

— Ти, чоловіче, сам загавкай.

— Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.

    Пан трохи подумав і спробував:

— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!

— От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, ведмідь і близько не підступить.

— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — не вгавав панисько.

    Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів. Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:

— Чого це ви шавкаєте?

— Та я захрип, бо на ведмедя гавкав.

— На котрого?

— Та на того, що в корчах.

— Ходім та й подивимось на вашого ведмедя...

    Зайшли у кущі, а там — старий пень. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.

— Ну, що маю казати про вас? — посміхнувся селянин.

    Панисько ударив коней батогом, і за його возом тільки закурилося.

А бідняк реготав.